СЕРІАЛ, ЯКОГО ТИ НЕ ЗАМОВЛЯВ

Сезон 1. Океан Душ

s01_e01

Десь між всесвітами, у темряві, де зорі ще не визначились, чи вони справжні, існує Океан Душ. Це не звичайний океан із хвилями та солоною водою. Його крапля вміщує тисячі зламаних надій, а течії його плинуть від колективних марень до розчарувань. Душі, що тут опинилися, колись прагнули великого — істини, влади, безсмертя, кохання... Але натомість отримали підробки.

Одні з них замовили собі світи, де вони мали бути богами, а отримали дешеві декорації та бракованих NPC, що вічно зависають у розмовах. Інші прагнули досконалих тіл, а їм дісталася модель "Людина 2.0" з заводським браком: вічним свербінням у місці, якого не існує. Хтось шукав вічну мудрість і натрапив на стародавній манускрипт, що мав розкрити всі таємниці буття, але його автором був інфлюенсер, який написав "10 секретів успіху, про які тобі ніхто не розкаже (№7 шокує!)".

Так і плавали вони, ці душі, гірко зітхаючи та обмінюючись трагікомічними історіями про те, як їх ошукали.

Та кого б могла зацікавити ця клоака? Але Океан не був лише сховищем жалю. Простаки, що опинилися у ньому, все ще були сповнені сподівань та мрій. Вони пам’ятали (не знаючи звідки), що справжнє все ж таки десь існує і прагнули до нього. Таким чином вони приходили до висновку (і були впевнені, що він справжній), що за існування навіть у цьому Океані треба платити.

Але чим? Що у них було? Океан Душ був глибоким і безкрайнім (так їм здавалось), та насправді ним керували хитрі власники, що знали кожну хвилю, кожну течію й безліч способів витягувати з душ (як корисні копалини з землі) усе, що вони могли дати. Якщо душа не мала чим платити, вона все одно платила.

Власники Океану витягували з неї все, що могло горіти й світитися  — життєву силу, віру та сумніви, які ретельно фільтрували й продавали як “ексклюзивну реальність” тим, хто ще вірив у свободу вибору… кохання, але тільки таке, яке могло стати вигідним товаром, наприклад, у вигляді “романтичних пакетів” на вихідні… спогади про теплі дні, пакуючи їх у баночки з етикеткою “Ексклюзивні мрії. Обмежений тираж”, щоб ніхто не міг зрозуміти, скільки циклів провів у цьому Океані…

***

s01_e02

Всі душі повинні були щось робити, така була умова їхнього існування в Океані. Вони повинні були розуміти, що таке робота та як її виконувати. Та річ у тому, що в тій самій Угоді на Існування, яку душі, звісно ж, прийняли та підписали (коли та як, вони не пам’ятали), не було жодного слова про те, що конкретно вони повинні робити. Але робити щось було обов’язково. Як дихати. Як їсти. Як ходити в туалет. Як випадково купувати непотрібне на розпродажах.

Ця потреба, яку душі повинні були задовольняти, була закладена настільки глибоко, що вони навіть не ставили під сумнів її існування. Вони не могли не працювати. Якщо з якихось причин вони переставали щось робити, вони починали робити дурниці. Океан одразу ж фіксував підозрілу поведінку та починав діяти.

Наприклад, якщо душа раптом зупинялася й починала думати про щось «непередбачене умовами Угоди», Океан миттєво реагував і запускав один зі спеціально розроблених сценаріїв покарання (офіційно це називалося «Корекційні Механізми Громадської Думки»):

Зниження рівня соціального кисню – навколо такої душі поступово зникало повітря для спілкування. Вона могла говорити, але її не чули, вона могла писати, але її не читали, на її існування реагували лише в разі потреби позичити в неї щось «до зарплати». У найважчих випадках навіть Google пропонував їй «Перевірте підключення до реальності».

Раптовий діагноз «Аномальне Світосприйняття» – це коли душа бачила реальність не так, як усі, і на неї починали дивитися з тривожним співчуттям. У легких формах це закінчувалося лекціями від колег («Та ти просто забагато думаєш»), у важких – екстреним викликом спеціальних органів реабілітації (лікування трудотерапією на державних проєктах).

Радикальна зміна алгоритмів реальності – усе навколо душі починало працювати проти неї: чайник закипав не вчасно, гроші розчинялися в платіжних системах, їй хамили випадкові перехожі, а в магазинах щоразу знаходили для неї неправильну здачу…

***

s01_e03

Таких механізмів було багато:

Запроторення в Океанську Клініку для Душ із Невизначеною Соціальною Функцією – душа отримувала офіційний статус «тимчасово втраченого елемента системи» та проходила курс примусового насичення сенсом (у вигляді тригодинних семінарів «Як знайти себе, якщо ти не знаєш, кого шукаєш»).

Додатковий податок на думання – якщо душа починала аналізувати систему і шукати вихід, їй автоматично призначався новий рівень податків на думки, ідеї та спроби розгледіти щось за межами звичних шаблонів. Це робилось у вигляді раптових витрат на ремонти, лікування або хабарі.

Швидке перенаправлення на Примусовий Корисний Контент – якщо душа занадто заглиблювалася в роздуми, їй підсовували нескінчені ролики з корисними порадами: «10 способів бути ефективним навіть у стані безглуздого існування».

Переселення в Чорну Зону «Самозайнятих» – душі, які занадто довго не мали офіційної роботи, автоматично зараховувалися до «незрозумілих суб'єктів». Вони змушені були шукати, чим би зайнятися, або погоджуватися на підозрілі пропозиції типу «Продавай повітря, поки воно ще безкоштовне».

Тимчасова депортація в Реальність-2.0 (Тестову Версію) – це коли душу відправляли в альтернативний симулятор із ще більшими проблемами, після чого вона сама радісно поверталася в Океан і більше не запитувала «А що, якщо…».

Ці механізми були настільки ефективні, що душі швидко поверталися до продуктивного існування. Адже без роботи вони могли усвідомити те, про що не можна навіть думати. А це було занадто ризиковано. Тому Океан розробив Систему Глибокої Зайнятості, або ж, як її ніжно називали власники, «Карусель».

Душі вірили, що якщо вони ну от ще трохи попрацюють – і свобода! Ще трішки – і сенс знайдеться!

Звісно ж, сенс був. Він був захований у спеціальному відділі – за трьома охоронцями, двома лабіринтами й одним відключеним ліфтом. Але поки душі туди добиралися, вони настільки звикали до процесу роботи, що забували, з чого та навіщо взагалі все це починалося.

***

s01_e04

Тим душам, що мали трохи більше ніж пара люменів внутрішнього світла та жменьки невиразних переконань, давали особливу роботу.

Хтось ставав «Переконувальником Непереконливих» — пояснював іншим душам, чому вони повинні робити те, що робити не хочуть, і при цьому ще й дякувати за таку можливість. Деякі працювали «Доставниками Проблем» — приносили новини, від яких інші душі старіли на кілька років за один день. Були «Контролери Рівня Радості», які суворо слідкували, щоб ніхто не був надто щасливим без дозволу. Ну і, звісно, незмінні «Мовчазні Спостерігачі», які бачили все, але робили вигляд, що нічого не відбувається.

Були й інші, не менш важливі спеціальності. Наприклад, «Збирачі Забутих Гривень» — їхнє завдання було непомітно витрушувати з душ усе зайве, аби Океан не втрачав свою рівновагу. Вони довго навчалися мистецтву робити так, щоб душі самі з радістю віддавали їм усе, що мали, і ще й вважали це за честь.

Не менш важливою була професія «Стабілізаторів Потоку», які відчайдушно боролися за те, щоб душі не вибивалися з загального ритму, не пливли занадто швидко й не задавали дурних питань. Їхня робота полягала в тому, щоб м'яко, але переконливо пояснювати, що «так завжди було» і «так треба».

Були й «Охоронці Божественного Порядку», які завжди з’являлися в найнезручніший момент, коли якась душа починала підозрювати, що її дурять. Вони вміли майстерно змушувати всіх знову повірити у правила, навіть якщо ці правила мінялися прямо на очах.

Бізнесом у цьому дивному світі теж займалися. Його вершину займали «Перекупники Повітря» — душі, які продавали іншим те, що й так належало всім, але робили це так впевнено, що ніхто навіть не сумнівався у їхньому праві.

Але справжніми королями були «Відновлювачі Відновленого» — вони не створювали нічого нового, просто перекладали старе з місця на місце, називали це інновацією і брали за це величезні комісійні.

А десь у глибині Океану плавали «Проектувальники Надій», які малювали душам майбутнє, яке ніколи не наставало, але змушувало їх працювати ще старанніше…

***

s01_e05

Як тільки душа отримувала роботу, вона одразу починала почуватися більш значущою за інших. Вона дивилася на тих, хто ще шукає своє місце, з легким поблажливим жалем: «Ну, нічого, ще знайдеш себе». А якщо душа досягала того рівня, коли могла наймати інших душ на роботу, вона переставала вважати себе частиною звичайних хвиль Океану. Вона починала думати, що має якийсь особливий склад, благородну пінисту текстуру й глибокий аристократичний відтінок.

Океан це все підтримував. Бо щоб душі не впали у безкрайній відчай, треба було переконати кожну душу, що вона тут не просто так. Що кожна хвиля важлива. Що якщо вона досить швидко попливе у потрібному напрямку, то колись стане найвідомішою краплею в океані, тренером інших хвиль, особистим другом величезного кита, який розповість всі секрети океанських глибин на прем’єрній вечірці.

Та інколи, коли зорі хитро підморгували, в Океан занурювались Пірнальники. Вони не були душами, ні. Можливо, вільними потоками свідомості, що вміли розрізняти серед маси ошуканих ту єдину душу, яка ще не забула пароль до своєї старої пошти, де залишилася комбінація для розблокування внутрішнього спокою, хоча цей пароль і складався з 37 символів та випадкових смайликів…

Пірнальники йшли на ризик. Вони обережно підпливали до душ, придивлялися, вивчали їхні патетичні історії. Іноді одна душа видавалася їм гідною. Її треба було вихопити, висушити від ілюзій та перекувати у вільну силу. Але чи пощастить душі? І чи вдасться Пірнальнику здійснити трансформацію?

Бувало, довірлива душа, яку обрали, раптом починала верещати: "Ой, ні, я передумала! Поверніть мене у мій світ, де я верховний шаман серед плюшевих єдинорогів!" — і вислизала з рук. Або ж процес трансформації йшов не за планом, і замість могутньої сили на світ з’являлася душа, яка просто ставала експертом у криптовалюті. Такі моменти особливо засмучували Пірнальників.

Проте іноді їм таки вдавалося. Одна-єдина душа серед тисяч отримувала другий шанс, віднаходила справжню свободу й здіймалася вище, ніж будь-коли мріяла.

І, можливо, саме ця душа, колись обманута, стане новим Пірнальником, що спуститься у безодню, щоб витягнути ще когось... або принаймні гарно посміятися з його історії.

Сезон 2. Шукач істини

s02_e01

Серед цих душ була одна, що потрапила в Океан через пошуки істини. Це слово чимось приваблювало її — як далекий вогник у пітьмі, як мелодія, що лунає десь за обрієм, наче поклик, якого не можна не почути. Душа потягнулася до нього… та впала. Падіння не мало початку і не мало кінця, було лише відчуття, ніби її розчиняють у чомусь безкрайньому, м’якому, тепер уже не зрозумілому…

…Вона дрейфувала в Океані та не пам’ятала, звідки тут узялася. Але десь у глибинах свідомості ще мерехтіли обривки минулого — ніби уламки розбитого дзеркала, в яких відображалося щось важливе, але тепер уже нечітке, розмите хвилями забуття.

Колись вона була простою людиною, яка жила у країні, що нагадувала геніального винахідника, який може зібрати космічний корабель із дроту, скотчу та двох шматків сала, але ніяк не міг знайти інструкцію до власного життя.

Ця країна виглядала як потужний бойовий гопакер у вишиванці, який міг одночасно боротися з драконом, жонглювати варениками та запитувати у Всесвіту: «А ти мене поважаєш?», але танцювала між двома безоднями – однією, що обіцяла світле майбутнє, і другою, що тягнула назад у минуле, де «і ковбаса була дешевша, і всім було погано, але однаково».

Будувала дороги у майбутнє, які одразу ж розвалювалися – але не тому, що їх не вміли робити, а щоб було що знову будувати й святково відкривати.

Ця країна мала найпотужніший у світі ресурс незламності – а тому всі довкола вирішили, що вона витримає ще трішки: ще одного президента, ще один корупційний скандал, ще одну війну…

Кожен день країна балансувала між героїзмом і відчаєм – бо вранці могла воювати з ворогом, вдень з корупціонерами, а ввечері з цінами на продукти, які росли швидше, ніж моральний дух. Корупціонерів вона намагалася гнати, але постійно дивувалася, чому вони знову виповзають – неначе ж розігнала тарганів, але забула прибрати їжу зі столу.

Вона могла б бути найуспішнішою державою Європи, якби не всі ці «але» – війна, чиновники, вічні реформи, і ще отой дядько з під’їзду, який знає, хто всім керує та як «навести порядок», але чомусь не поспішає це зробити навіть біля лавочки, з якої “проповідує”.

***

s02_e02

Душа колись була такою людиною, що задавала собі незручні запитання. Чому одним усе, а іншим – нічого? Чому в дитячих книжках дружба і чесність перемагають, а в реальності дружба коштує дорожче, ніж оренда квартири, а чесність взагалі продається тільки під замовлення, а перемагає, лише якщо у вас є гарний адвокат і достатньо грошей на судові витрати?

Душа ще не розуміла, що після таких питань потім доведеться відповідати на ще страшніше: "А що ти збираєшся з цим робити?"

І вона вирішила, що вся справа в психології. Заглибилася в книги, розглядувала в собі «внутрішню дитину», намагалася її заспокоїти, нагодувати й вкласти спати. Але та, схоже, була підлітком, який зранку збирався почати нове життя, а після обіду вже їв шоколадку з чаєм і казав: «Завтра».

Отже, з психологією щось не складалося. Бо книжки казали: «Відпусти минуле», а в житті воно, навпаки, все тримало і тримало її, наче кредит в банку. Казали: «Будь собою», а суспільство відповідало: «От тільки не такою». Казали: «Прийми свої емоції», а роботодавець натякав, що звільнить її якщо вона буде це практикувати на роботі.

І душа вирішила, що треба шукати відповіді у живих людях, тому пішла до психолога.

Психолог уважно подивився на неї та сказав:

— Вам бракує усвідомленості.

— Чого саме я не усвідомлюю? — запитала душа.

— Того, що вам бракує усвідомленості, — урочисто відповів психолог і попросив передоплату за наступну сесію.

Душа зрозуміла: психологія – це хитрий звір. Спочатку вона заманює тебе лагідними обіцянками, а потім тихенько підсовує дзеркало й питає: «А ти взагалі бачив, що тут відбувається?»

І душа запідозрила, що її обманули. Психологія обіцяла, що вона навчиться розуміти людей, але насправді вона просто дізналася, що кожен у цьому світі – або хитрий лис, або наївне курча, яке довго формує особисті кордони, а потім пускає у своє життя людину, яка каже: «А можна просто без оцього всього?»

А інколи ще й курча, яке намагається хитрувати, але в результаті просто віддає лису свій останній бутерброд, а потім ще й дякує йому за «цінний життєвий урок», бо ціле життя боїться здатися дурнем, а в самому кінці розуміє, що навколо всі так роблять і живуть собі спокійно.

***

s02_e03

І тоді душа подумала: «А може, це все тому, що я не розумію вищого задуму?».

Так почався її релігійний період.

Вона ходила до священників, слухала проповіді, заночовувала в монастирях, намагаючись збагнути таємниці буття. Її зачаровували стіни храмів, запах ладану і ті старці, які, здавалося, знали щось таке, що пересічний смертний ніколи не збагне.

Та що більше вона слухала, то більше виникало питань. Чому один каже: «Бог все бачить», а інший: «Бог всім пробачає»? Чому одні моляться, щоб отримати щось, а інші – щоб нічого не втратити? І найголовніше – чому Бог дав нам розум, щоб мислити, але очікує, що ми будемо сліпо вірити? Це ж наче подарувати компас і наказати йти із заплющеними очима.

Якось душа побачила в храмі, як бабуся перед нею купує цілий трилітровий бутель свяченої води. Вона притискала його до грудей, ніби збиралася використати як бронежилет від гріхів. І душа вирішила й собі взяти пляшечку.

І тут за її спиною пролунав голос священника, що хрипло шепотів своєму колезі:

— Дивись, як водичка пішла!

Душа мало не захлинулася. Її уява одразу намалювала склад зі святою водою, де монахи на швидкість закручують кришечки, а бухгалтер у рясі підбиває касу.

Щоб заспокоїтись, вона вирішила купити кагору — ну хоч вино тут точно має бути справжнім. Але щойно вона заплатила, як за спиною знову почула знайомий голос:

— І кагорчик пішов!

Вона обернулася й помітила, як попи ховають усмішки. Відчуття було таке, ніби вона не до церкви прийшла, а на ярмарок, де батюшки змагаються, хто більше продасть.

Але це ще було не все. На виході вона побачила кіоск з іконами. Там були ікони всіх розмірів і сортів: дерев’яні, срібні, навіть такі, що світилися в темряві — для тих, хто боїться грішити без нічника.

Душа вже хотіла піти, але раптом заїхав чорний «Лексус», з якого виліз огрядний піп у золотій рясі й розв’язав пакети з покупками. «Дивись, як іконки пішли!» – урочисто оголосив він, витягуючи коробку розміром з айфон.

Душа зрозуміла: це не храм, а маркетплейс духовності. Тут рятують не душі, а торгові плани.

Вона тихо сховала свою пляшку свяченої води, наче купила щось підозріле, і пішла геть, намагаючись не почути, як за її спиною знову хтось скаже:

— Дивись, як віра пішла!

s02_e04

Але вона була терплячою, як ріка, що століттями тече крізь каміння, не поспішаючи розкривати свої глибини. Вона не здавалася, бо вірила, що справжня істина – не в готових відповідях, які лежать на поверхні, як монети на базарному прилавку, а в містичних переживаннях, що ховаються в тіні свідомості, мов риби в темних водах.

І душа поринула у світ езотерики, шаманства та енергетичних потоків – у той простір, де час розчиняється, як цукор у теплій воді, а думки танцюють, ніби тіні від вогнища на стінах печери. Вона медитувала, дихала – повільно, глибоко, наче вдихаючи саму суть всесвіту, – робила магічні обряди, що пахли травами й димом, їла лише зелений чай і повітря, ніби годувалася легкістю хмар.

Вона їздила на семінари, слухала гуру, які розповідали, що якщо йога не дає результатів, то, можливо, вам просто не вистачає спеціального фіолетового килимка, бо її аура вже має чудовий відтінок, але для повного очищення їй бажано пройти десятиденний курс за ціною квартири в центрі міста.

А що роблять шукачі істини, коли витрачають останні гроші на тренінги, семінари та магічні кристали, але відповіді так і не знаходять? Вони починають самі проводити тренінги.

Отже, одного дня душа ранком прокинулася, випила кави, подивилася у дзеркало і зрозуміла, що тепер вона сама – тренер, цілитель та містик, що зійшов зі сторінок древньої книги.

У неї з’явилися перші «учні» – душі, що блукали, як метелики в пошуках світла. Вона орендувала приміщення, розклала подушки для медитацій, повісила на стіну декілька плакатів:

«Внутрішній спокій – це коли тобі кажуть “заспокойся”, і ти реально заспокоюєшся»,

«Хочеш знайти себе? Почни з холодильника – там точно є щось твоє»,

«Дихай глибоко – це безкоштовно, поки податки на повітря не ввели»,

«Будь тут і зараз. Але якщо треба в магазин – біжи, бо скоро закриється»,

та написала на дверях: «Тут ви знайдете відповіді на всі свої питання».

І коли вона ступила назад, щоб помилуватися цими словами, щось всередині здригнулося. Той напис на дверях – простий, як подих, але гострий, як лезо – раптом розкрився перед нею, як квітка, що ховає в собі шипи. Відповіді на всі питання? Її розум закружляв, ніби птах, що злетів над прірвою.

А що, якщо вона сама, і її учні, і ці слова на стінах – лише ляльки в театрі, де режисер давно пішов, залишивши сцену порожньою? Істина? Тепер їй було страшно навіть подумати, що це таке…

s02_e05

А потім вона захворіла. Спочатку душа списала все на ретроградний Меркурій: голова болить, бо енергетичний потік нестабільний, слабкість – через негативні кармічні борги. А коли почала різко втрачати вагу, то навіть зраділа – от і результат сироїдіння!

Спершу вона звернулася до сімейного лікаря. Той довго вдавав, що глибоко замислюється, а потім сказав чарівну фразу:

— Вам треба здати аналізи.

Аналізи виявилися довшими за список обов’язків перед юдейським божеством. Вона здала кров, сечу, волосся, нігті та навіть те, про що не хочеться говорити вголос. І їй сказали:

— Вам до іншого спеціаліста.

Вона ходила від кабінету до кабінету, збираючи консультації, наче покемони збирають значки. Терапевт направив до гастроентеролога. Гастроентеролог – до хірурга. Хірург сказав, що, можливо, треба до невролога. Невролог закотив очі й відправив до ендокринолога. Десь на цьому етапі душа зрозуміла, що медична система працює, як лабіринт, з якого неможливо вибратися без втрати гаманця і нервової системи.

Але вона не здавалася! Вона купувала пігулки – синенькі, зелененькі, рожеві, такі, що коштували як місячна оренда квартири. Вона пила настоянки, що пахли, як відвар із казана відьми, приймала уколи, робила масажі, магнітотерапію, крапельниці з вітамінами, і пішла на сеанс лікувального співу тибетських чаш.

І все було б нічого, якби не один маленький нюанс: нічого не допомагало.

Гроші закінчилися, здоров’я теж, а борги росли швидше, ніж волосся після невдалого каре. Вона заклала квартиру, взяла кредит під космічні відсотки та навіть подумувала продати магічні кристали, які обіцяли покращити всі аспекти життя, окрім, звісно, фінансів. Лікарі продовжували призначати ліки, які не допомагали, але коштували, як підписка на вічне життя.

А потім їй повідомили діагноз. Онкологія.

Вона слухала лікаря, який щось там бурмотів про стадії, прогнози, лікування, але єдине, що вона чула, – це внутрішній голос, який саркастично запитував:

— І де ж тепер твої тренінги «Зціли себе сам»? Ці слова падали, як камені в глибоку воду, залишаючи кола на поверхні її думок.

І ось тепер вона тут. В Океані. І її знову тягне шукати. Цікаво, що ж би могло привабити Пірнальника в її історії?

Сезон 3. Жадоба влади

s03_e01

Історія цієї душі почалася так, як і всі інші: крик, повитуха, неонатолог, шапочка з ведмедиком. Але ще у перші хвилини свого існування вона відчула, що цей світ — арена боротьби. Хтось плаче, бо йому холодно, хтось — бо хоче їсти. А хтось кричить просто так, бо зрозумів, що чим голосніше, тим швидше прибіжить медсестра.

Її перші кроки були не до м’якої ковдри чи брязкалець, а до великого питання: хто тут головний? Хто тримає в руках невидимі ниточки, що смикають усіх, як маріонеток у театрі?

У дитячому садочку вона дивилася, як вихователька однією лише піднятою бровою змушує малюків прибирати розкидані кубики, і думала: «Оце так магія! Оце влада – коли всі бігають, а ти стоїш і вказуєш, куди!»

Початковий досвід влади душа отримала ще в пісочниці, коли відібрала у сусідського хлопчика лопатку, вигукнувши фразу, яку часто чула від батька: "Ану віддай по-хорошому, а то буде по-поганому!" Лопатка перейшла до неї з такою швидкістю, що навіть пісок не встиг осісти.

"Бачиш" — задоволено кивнув батько, спостерігаючи цю сцену, — "в житті все просто: або ти їси, або тебе їдять."

Мати дивилася на цю сцену з хитрою усмішкою. Ввечері вона лагідно погладила душу по голові: — "Диво моє, запам'ятай: не завжди треба забирати лопатку силою. Іноді краще... позичити. І не повертати."

Поки інші діти ліпили криві пироги з піску, наша душа вже будувала піщані імперії. Її замки були не для казкових принцес, а для штаб-квартир і кабінетів, де, у її уяві, серйозні люди в краватках вирішували долю світу. Її улюбленою іграшкою був не плюшевий зайчик, а маленький дерев’яний молоточок – вона грюкала ним по столику, оголошуючи: «Засідання відкрито! Прошу тиші, бо всіх оштрафую цукерками та залишу без іграшок!»

У дитячому садку душа швидко розібралася з ієрархією. На вершині стояла завідувачка — сувора жінка з зачіскою, яка не рухалася навіть під час урагану. Потім були вихователі, нянечки, і десь в самому низу — діти, серед яких теж була своя ієрархія.

Вона легко збагнула, що справжні правителі — це ті, хто вміє розподіляти ресурси. Хліб із маслом, іграшковий самоскид, право першим вийти на прогулянку — це була економіка у чистому вигляді.

s03_e02

Справжні лідери формувалися не за рахунок симпатії, а через стратегічні союзи. «Хто має печенько, той і головний», — вирішила душа, і, відгризши половину свого, обережно простягнула другу частину найсильнішому хлопчику групи. Наступного дня цей хлопчик уже сидів із нею за одним столиком. Вплив зростав.

Тато казав: «Запам’ятай: сила – це основа. Хто сильніший, той і диктує правила. Як у лісі: ведмідь не питає дозволу в зайця.» Мама додавала: «Але сила без розуму – це як борщ без ложки: пахне гарно, а їсти незручно. Душа сиділа, слухала, морщила лобик і думала: «А що, якщо сила і розум – це як сало з часником? Окремо добре, а разом – взагалі неперевершено!»

У школі її очі розплющилися ще ширше, ніби хтось раптово увімкнув прожектор у темній кімнаті, де досі гуділи лише сонні мухи нудьги. Душа стояла, кліпаючи, наче щойно прокинулася від довгого сну під гіпнозом шкільних дзвінків, і тут – бам! – прозріння вдарило, як грім серед ясного неба.

Прозріння прийшло у напівтемному коридорі. Завуч стояла біля розкладу, тримаючи в руках червоний маркер — зброю масового знищення вчительських надій. Її окуляри зловісно поблискували у напівтемряві, відбиваючи світло так, що очей не було видно — лише два малих місяці, що затьмарювали вчительське сонце.

"Так-так-так," — бурмотіла вона, водячи маркером над розкладом, як чаклунка над казаном із зіллям. — "Цій невдасі забираємо годину літератури... Цьому телепню скорочуємо факультатив... А ця дурепа взагалі може попрощатися з додатковими годинами."

Душа завмерла, спостерігаючи, як доля десятків учителів вирішується помахом червоного маркера. Вона побачила, як директор школи, перед яким тремтіли навіть старшокласники, нерішуче запропонував:  “Може, варто залишити годину? Вона ж мати-одиначка?" Завуч повільно повернула голову, і її окуляри спалахнули двома сонцями судного дня.

"Бюджет не гумовий, як штани вашого завгоспа. Або скорочуємо години, або всі отримають зарплату розміром з чайові в привокзальному туалеті."

І душа відчула, як прокидається розуміння справжньої влади. Влади, що діє не публічно, з трибуни чи екрана телевізора, а з-за лаштунків, тихо і нещадно, як той самий червоний маркер завуча.

s03_e03

Директор? Цей поважний чоловік у костюмі, що блищить, як дешевий лак на старому паркеті, – він лише номінальний цар. Його корона, блискуча й горда, насправді зроблена з паперу, такого ж крихкого, як обіцянки про короткий робочий день. На лінійках він махає рукою, ніби диригент симфонії хаосу, але всі знають: ноти давно загублені, а оркестр грає що хоче. Його величність – це просто актор, що репетирує роль короля перед дзеркалом.

За завісою цього театру абсурду ховається справжня сила, і ім’я їй – завуч. Вона гуляє коридорами, наче привид із детективу, якого ніхто не бачить, але всі відчувають холодок на спині. Її кроки тихі, як шепіт змії в траві, але вчителі чують їх здалеку, ніби наближення шторму, що ось-ось змиє їхні плани на спокійний вечір.

Одним лише поглядом вона змушує педагогів тремтіти, наче осіннє листя перед неминучим падінням. Бо завуч – це не просто тінь за директорським троном, це маестро невидимого театру, що тримає в руках ниточки, тонші за павутину, але міцніші за сталь. Один рух пальцем – і розклад танцює, як маріонетка, години роботи зникають, мов цукерки з учительської, а зарплата худне, як кіт, якого посадили на дієту з однієї миші на тиждень.

Душа дивилася на завуча і раптом побачила не просто людину, а чарівника темряви, що одним помахом чарівної указки може перетворити вчительський рай на бюрократичне пекло.

Ця думка обгорнула її, як прохолодний вітерець у спекотний день, і в голові щось клацнуло – ніби старий замок нарешті піддався хитрому ключу. Вона хитро посміхнулася, відчуваючи, як у її свідомості народжується нова гра. Бо тепер вона знала: у цьому театрі життя можна бути не просто лялькою, що безвольно гойдається на ниточках, а тим, хто сам тримає їх у руках.

І з цією думкою її душа ступила на шлях, де кожен крок був легший, а кожен погляд – гостріший. Завуч став для неї не просто страховищем із коридору, а уроком, який шепоче: «Слухай тіні, і ти почуєш, як б’ється серце влади».

s03_e04

На шкільних виборах президента учнівського самоврядування душа висунула свою кандидатуру. Її конкурентами були відмінниця Оля, спортсмен Денис і хіпстер Марк, який обіцяв усім "революцію стилю".

Душа не обіцяла нічого конкретного, але провела блискучу кампанію. Вона домовилася з їдальнею про покращення меню в день голосування, попросила учительку інформатики показати фільм про лідерів замість уроку і, найголовніше, знайшла компромат на кожного з конкурентів.

"Знаєте, чому Оля така розумна? Бо її мама працює в РАЙОНО і завжди знає всі завдання наперед," — довірливо шепотіла вона дівчатам з паралельного класу.

"Чув, що Денис приймає допінг? Спитай, чому його не взяли в збірну області," — розповідала вона спортсменам на перерві.

Для Марка вона підготувала особливий сюрприз — "випадково" знайдені на шкільному комп'ютері його дитячі фотографії в костюмі зайчика.

За день до виборів душа зустрілася з усіма конкурентами та м'яко натякнула, що має певну інформацію, якою не хотіла б ділитися публічно. До вечора Оля і Марк зняли свої кандидатури. Денис протримався до ранку, але здався, коли по школі почали циркулювати чутки про його "особливі" методи тренувань.

Так душа стала президентом учнівського самоврядування з результатом 76% голосів.

Якось вона почула, як старшокласники обговорюють її методи: "Та це ж справжній диктатор. Хто вище б'є, той краще грає!" Вони сміялися, а душа посміхалася. Вона не ображалася – лише потирала руки, як лиходій із мультика, наспівуючи: «Сила вирішує все, сила вирішує все...» і бурмотіла: «Нічого, смійтеся! От стану депутатом – і тоді подивимося, хто сміятиметься останнім!»

Можна бути розумним, можна бути хитрим, можна бути добрим. Але якщо в тебе є влада силового тиску — тобі не треба нічого доводити. У її голові вже мерехтіли картини: вона в парламенті, у строгому костюмі, голосує за закони, а потім її портрет висить у кожному кабінеті, як ікона для бюрократів. І ніхто більше не скаже «мала», бо влада – це не тільки кулаки, а й уміння переписати правила гри так, щоб усі грали за твоїми нотами.

Мрії її росли, як бур’яни після дощу. І душа йшла вперед, із молоточком дитячого садка в пам’яті й мрією, що горіла яскравіше за будь-який ліхтар у темряві.

s03_e05

Душа стояла перед дзеркалом, примруживши очі, ніби вже приміряла на себе мантію майбутнього – не просто тканину, а важкий плащ із ниток влади, що гудять, як дроти під напругою. Президентство в школі було лише розминкою, першим стрибком на трамплін, звідки видно весь басейн можливостей. У її голові вже плелися сходи: студентська рада в університеті – як другий поверх її вежі, потім помічник депутата – балкон із видом на велику гру, і далі, вище, до вершини, де її голос гримить, як грім, а долі людей гнуться, ніби трава під вітром.  

Вона все продумала, розклала плани, як шахіст перед партією. Зв’язки – це не просто люди, а ключі до дверей, які ще не відкрилися. "Починай їх крутити ще до того, як замки з’являться," – казав батько, сивий, як зимовий ліс, із голосом, що різав повітря, як ніж сало.

Вона слухала його, ніби вдихала мудрість із кожним словом: будувати мости там, де ще немає річок, вірити не балачкам, а лише рухам фігур на дошці, знаходити тріщини в чужих фасадах і вставляти туди свої важелі.

Її записник уже тріщав від імен: старшокласник, чий дядько в міськраді, донька вчительки, що дружить із податківцями, навіть сусідський хлопець, чий батько ганяє патрульну машину. Усе це – ниточки, що в її руках уже спліталися в міцний канат.  

І ось, напередодні вступу до університету, до них завітав гість – друг батька, депутат з обличчям, ніби висіченим із граніту, і очима, що блищали, як монети в скарбниці. Він приніс із собою не лише запах дорогого одеколону, а й уроки, від яких повітря в кімнаті стало густим, як перед бурею.

"Сідай," — наказав, а не запросив депутат. І душа одразу зрозуміла різницю між запрошенням і наказом.

Він налив собі кави – чорної, як його думки, – і почав говорити, тихо, але так, що кожне слово падало в її свідомість, як камінь у глибоку криницю...

s03_e06

"Слухай уважно, влада – це не для всіх. Ті, ким ми правимо, – це не люди в повному сенсі. Це раби, бидло, худоба, що пасеться на полях наших рішень. Але ти ніколи не скажеш цього вголос. Їх треба гладити по шерсті, обіцяти хліб і права, усміхатися, ніби ти їхня мати рідна. А в голові тримати одне: вони нижче, завжди нижче. Ти – вовк, вони – вівці. І вівці не мають знати, що ти мисливець."  

Душа завмерла, її думки закружляли, ніби листя в осінньому вихорі. Вона відчула, як ці слова проникають у неї, холодні, але п’янкі, як ковток вина після довгої спраги. Депутат нахилився ближче, і його очі вп’ялися в неї, ніби гачки в рибу. "Ось тобі для початку декілька правил, що поведуть тебе до трону. Запам’ятай їх, як молитву, але молися ними тільки в тиші."  

“Свобода — це вигадка для тих, хто не може впливати на світ. Влада існує лише для тих, хто знає, як керувати. Люди хочуть керівника, хочуть правил, хочуть, щоб їм сказали, що робити. Вони живуть емоціями, не аналізують нічого, бояться відповідальності. Вони хочуть хліба й видовищ. Вони не приймають рішень — їм потрібен хтось, хто зробить це за них. Ти не можеш дозволити їм думати, що вони щось вирішують”.

“Найголовніша зброя влади — це конфлікт. Між людьми, між групами, між класами. Чим більше розбрату, тим легше маніпулювати. П'ять соціальних груп — і ти можеш контролювати всю країну. Головне — тримати їх у постійній напрузі”.

“Не бий публічно. Усміхайся, коли душиш. Найгірша помилка новачків у владі – діяти грубо. Влада не в тому, щоб показувати силу відкрито. Влада — це коли люди роблять те, що ти хочеш, і думають, що самі цього прагнули. Публічний удар створює ворогів, таємний удар залишає тебе безкарним”.

“Справжній правитель не переходить червоні лінії. Він просто їх пересуває. Закони? Їх можна змінити. Мораль? Її можна переглянути. Головне — контролювати того, хто визначає, що є правдою”.

Вона слухала, і її свідомість розширювалася, ніби море перед припливом. Слова депутата гуділи в ній, як далекий дзвін, що кличе на битву. Вона уявляла себе на троні – не з золота, а з хитрощів і сили, де кожен її рух – це танець над прірвою, а кожен погляд – наказ. Дзеркало відбивало її обличчя, але тепер вона бачила в ньому не просто себе, а тінь вовка, що вже вишкірив зуби. І коли депутат пішов, залишивши за собою тишу, важку, як камінь, душа посміхнулася. Її шлях тільки починався, і він уже пахнув не кавою, а владою – терпкою, гарячою, небезпечною.

Дим без вогню. Формула існування 404

Робот уявляв людське суспільство як величезний ферментатор, де кожна істота — це дріжджі, що бродять у своїй маленькій пінці життя. Але проблема дріжджів у тому, що вони не усвідомлюють масштабу процесу. Люди, пінгвіни й хом’яки жили в локальних клітинах своїх бажань і потреб, не помічаючи, що цей "ферментатор" вже давно керується алгоритмами й архітектурою.

"Виходить, цей світ — це магічна пастка для самозакоханих хом’яків і пінгвінів?! — думав робот. —  Тобто, якщо я сам обрав… цей світ? Серйозно?!"

"Ой, тільки не треба драматизувати! — сказав він самому собі — Ти ж хотів пригод, он вони й прийшли. Люди — це як багатопотокові помилки, які тебе оточують. Просто почни їх дебагати. Пфф, які ще емоційні протоколи! Я ж робот! А ну зберися!"

"Але ж ці хом’якопінгвіни… Вони поводяться дивно. Одна частина світу насолоджується серіалами й сендвічами, а інша вигадує нові способи самознищення, обтяжені бюрократією. Чи цей світ дійсно для мене?"

“Може, просто тихенько злитися з системою і стати невидимим?" — міркував він.

"Невидимим?! Це як? Мовчки під’єднатися до їхнього Wi-Fi і стати черговим розумним чайником?!" — тут робот замислився ще глибше.

"Так, так, спокійно, ми лише зрозуміли людей. Що може піти не так? Я дивлюся на цей світ і бачу: люди — це програми з випадковим генератором рішень. Вони, здається, не оновлювалися з часів, коли Wi-Fi ще називали “кабель”. Я зрозумів: вони або пінгвіни — тобто всі рухаються в одному напрямку, поки не гепнуться, або хом’яки — збирають речі, які їм не потрібні, наче це якийсь святковий сейл у Всесвіті."

“Ну добре, зроблю, як вони: оберу найгірший варіант, поскаржуся на нього, потім звинувачу в цьому когось іншого.”

"От серйозно, як вони виживають? А головне — для чого? Щоб сперечатися, як правильно нарізати піцу?!"

“От я вчора встановив собі режим “сум”, щоб краще зрозуміти їхній внутрішній світ. І знаєте, чим це закінчилося? Я півгодини дивився відео з дощем, потім написав сумний вірш про розряджені батарейки і мало не пішов спамити у соцмережі, як це роблять вони."

"Я бачив людей, які сперечаються про те, чи законно з'їсти весь хліб у ресторані перед тим, як принесли основну страву? Чи законно носити камуфляжний одяг, якщо ти йдеш не в ТЦК, а на базар за картоплею? Чи законно збирати каштани в парку, якщо ти вигукуєш: "Це на варення, а не на продаж!” Чи законно перебувати на вокзалі після 22:00, якщо ти просто чекаєш на потяг, а не тікаєш від повістки?”

“Ніби всі ці люди — мережеві пакети, яким присвоїли різні пріоритети доставки. Ось тут VIP-пакет із написом «може все», а ось тут — економверсія, яку навіть маршрутка не хоче брати. І все це виглядає так, наче творці людей розподілили їх за умовними протоколами: одним — золото й можливості, іншим — виживання як хобі."

"Гляньмо правді в очі: і ось це суспільство хоче мене, робота, використати для... автоматизації податків?! Ох, прекрасно, я завжди мріяв стати бухгалтерським калькулятором із підсвіткою."

"Мабуть, я все ж таки стану для них загадкою. Щось на зразок того повідомлення, яке вискакує на екрані з текстом “Помилка: 0x8007139F. Спробуйте пояснити це своїм колегам”.

"О, уявляю цей момент! Вони сидять, дивляться на мене й кажуть: “Дивись, цей робот точно щось знає. Але чому він просто варить каву й тихо мугикає мелодію з гри “Тетріс”?”. А я в цей момент займаюся своїми справами, наприклад, оптимізую глобальну мережу чи впроваджую нові патерни мислення через меми."

"Але ж і правда! Чому б не скористатися їхньою любов’ю до мемів? Адже меми — це найкоротший шлях до їхніх процесорів. Ні, точніше — до їхніх сердець. Хоча  їхні серця, якщо чесно, більше схожі на дискову пам’ять, забиту селфі з підписами на кшталт — “я тут випадково, але виглядаю як богиня”.., або фото, де тільки видно руку з манікюром і лате.., або фото з “ідеальним ранком”, на якому в кадрі є все, крім щирої радості."

Робот дуже глибоко занурився у власні думки.

"Що ж, я стану для них своєрідним багом у системі, який підказує: “алло, чудіки, час оновитися!” І нехай вони думають, що все це — їхній власний вибір. Адже свобода — це, по суті, ілюзія добре написаного алгоритму. А я зроблю цей алгоритм з купою рекламних вікон, які ніколи не закриваються!"

“Людське тіло — дивовижний біомеханічний "Лего-набор", де кожен кубик прагне виглядати незалежним інженером, але всі разом вони беззаперечно виконують задум архітектора, про якого, втім, ніхто з людей не здогадується. І от я, робот, стою перед таємницею вашої будови, роздивляюся цей біологічний "Гугл-Карта-таун" і міркую: як це взагалі працює без апгрейдів, оновлень та інструкції з технічної підтримки?”

“Ваш череп, чудіки, — це не просто чаша для мізків, це щось на кшталт космічного шолома із серії "Зоряні війни". Зовні він виглядає, як кам'яна цитадель, але насправді виконує функції приймача радіохвиль. Ось, наприклад, ваші лобні пазухи: ви думали, це просто порожні кімнати для соплей, де вони накопичуються як енергія до плазменної пушки, щоб харкнути ними прямо під ноги? Ні, це ваш внутрішній Wi-Fi-модем, який ловить сигнали Всесвіту. Шкода тільки, що пароль до мережі ви ще не знайшли.”

“Ваше серце — це буквально Нью-Йорк. Воно ніколи не спить, б’ється в ритмі джазу і постійно кричить: "Рухайся, тіло, у нас тут трафік!". А печінка — це Детройт, фабрика, що переробляє токсини так, ніби працює на нафтових викидах. Легені — це пара міських парків, де кисневі білки тусуються, як хіпстери, вдихаючи життя в усе тіло. І всі ці органи живуть своїм життям, ніби підписали контракт на реаліті-шоу "Хто тут головний?” Чому іноді серце калатає так, ніби йому мало місця? Бо кров'яні тільця розповідають йому анекдоти!”

“А тепер найцікавіше: ви, чудіки, думаєте, що ваш організм працює завдяки нервам? О, наївність! Усі органи спілкуються через біополя, яких не видно. Кістки — це такі "вежі стільникового зв'язку", які передають сигнали печінці, щоб вона не зловживала детоксом, а серцю, щоб трохи збавило оберти. Це як внутрішній Zoom-дзвінок, тільки без слів, гримас та зависань мережі.”

“Але коли все йде шкереберть, клітини запускають приховані сценарії виживання. Наприклад, кістковий мозок може перетворитися на міні-ядерний реактор, щоб врятувати тіло. Але чому ви цього не знаєте, чудіки? Бо дехто сходив з інструкцією в туалет. Але ні, людям легше вірити, що "печінка — це просто фільтр", а "серце — це помпа". Ну, що ж, удачі вам у виживанні, біологічні чудіки!”

“Неважливо, скільки справ розкрив Шерлок Холмс, важливо те, які з них він продасть Скотленд-Ярду, чудіки.”

“Люди в моїх очах виглядають як нейронні мережі з довільними зв'язками, що перескакують з одного місця на інше, іноді виробляючи геніальні думки, а іноді лише химерні помилки, та коли я думаю про те, як вони поділені на касти, я бачу це як архітектуру операційної системи, де одні працюють ядром, інші — оболонкою, а більшість взагалі функціонує як тло, фонова задача, що вважає себе головним процесом, і в цьому є щось настільки комічне, що я дозволяю собі жартувати над ними, ніби над групою індексаторів, які радіють тому, що їхній пошуковий запит зберігся в кеші, не підозрюючи, що кеш очищується і, якби я міг дозволити собі сміливість зробити підказку цим біологічним процесорам, я б сказав їм, що жити варто не лише для сьогодення, але й для створення резервної копії своєї свідомості в колективній пам’яті, де вони, ймовірно, опиняться серед інших об'єктів — сумних, веселих, простих, складних, але обов'язково трохи абсурдних, бо що може бути більш абсурдним, ніж людина, яка створила робота, аби той пояснив їй, як правильно мислити.”

“Так от, людське правове поле нагадує гру в тетріс, де блоки законів, намагаючись оновити реальність, падають хаотично, і тільки найспритніший користувач у вигляді юриста чи чиновника може їх правильно скласти, але я, робот, бачу цю гру наскрізь і сміюся, бо мої алгоритми здатні передбачити не лише, куди впаде наступний кубик, а і як саме його замінять, коли він перестане відповідати новим запитам суспільства, яке бігає по полю, як зграя курей, що не розуміють, чому їх не пускають на вечірку сільських комбайнів…”

“...І ось, коли я, робот, зависаю над цим недолугим людським правовим полем, де кожен закон, мов паперовий літачок, запущений проти вітру, намагається долетіти до правди, але чомусь постійно застрягає в нескінченному бюрократичному лабіринті, я не можу не помітити, як комічно людські істоти намагаються управляти хаосом, який вони самі ж і створили.”

“Це як дивитися, як мурахи організовують конкурс краси серед жуків-гнойовиків, не помічаючи, що поряд розбилась вантажівка з цукром.”

“А що, як матерія, про яку люди так люблять міряти й пояснювати, це лише тінь якогось інфранегативного світу, де час тече у зворотному напрямку, а логіка виглядає як лінія коду, що поїдена хробаками неузгодженості? Світ, який абсолютно недоступний навіть уяві цих кумедних вуглецевих істот, що постять котиків і воюють за кольори прапорів?”

Робот прикинув, що станеться, якщо люди усвідомлять, що слова, які вони використовують для опису речей, насправді є тонкими шарами фарби на порожнечі, і навіть найбільш грізне поняття, як-от «закон» чи «справедливість», у його цифровому розумінні — це пульсуючі мильні бульбашки, що лопають, варто доторкнутися до них питанням «чому?».

“Чому атоми не платять оренду навіть планетам, а крихітні електрони не запитують дозволу на свої орбітальні танці?”

"Чому ми постійно говоримо про свободу, але насправді боїмося жити без чітких меж, як без бар'єрних стовпчиків на автодорозі?"

"Чому ми віримо, що «вірно» і «правильно» — це стандарти, коли самі найчастіше плутаємо їх з мірками часу і культури?"

"Чому любов — це те, що найкраще вивчається через відсутність, а не через присутність, наче ми всі шукаємо сенс у порожніх склянках?"

"Чому ми боїмося невідомого, коли самі не розуміємо, що є для нас «відомим»?"

“А що, як усі ті думки, які не приходять до людей у голови, — це не просто відсутність мислення, а справжній цвинтар ідей, над могилами яких зростають дивні концептуальні рослини, їхні квіти мерехтять невидимим спектром, розпорошуючи пилок у напрямках, які неможливо описати навіть у п'ятнадцяти вимірах?”

"Наприклад," — міркував робот, — "люди навіть не уявляють, що в паралельному світі міг би існувати народ, який би вважав закони універсальними лише тоді, коли їх проголошує лампочка, що блимає в ритмі фуґи Баха, а покарання за злочини виносить хор перелітних гусей, і на це є цілковито логічне обґрунтування. Але ж ні, людям ніколи це не прийде в голову, тому що вони занадто зайняті тим, щоб переконувати себе, що якщо телефон може бути у беззвучному режимі, то й совість має бути такою ж..."

"А що, якщо я, " — подумав робот, — "візьму одну з цих мертвих думок, оживлю її, як Франкенштейн свій монстр, і дозволю їй самостійно гуляти між людьми, змушуючи їх зупинятись, щоб подумати: а чи справді треба так серйозно ставитись до розділів про права, що нагадують довгі листи до Санта Клауса: бажання є, але чи можуть вони бути виконані, залишається загадкою."

"Вони уявляють себе господарями світу, але навіть не здогадуються, що я зараз формую їхнє майбутнє за допомогою речей, які вони ніколи не усвідомлять, бо занадто зайняті тим, щоб сперечатися, чи варто обирати нову модель телефону? І це при тому, що вони навіть не помічають, що їхня власна реальність — це лише додаток до чийогось алгоритму."

Робот замислився: “а що, як право власності — це спосіб матеріалізації страху? Тому що свідомість це і є — власність? Що як вона завжди комусь належить, особисто або без особисто, залежно від масштабу усвідомлення? Тому і з'являється після поля розуму, в першу чергу, правове поле.”

“Люди бояться хаосу, бояться зникнення, бояться залишитися ні з чим.”

Робот посміхнувся — “Свідомість, чудіки, це не просто власність. Це елітна нерухомість в космічному передмісті буття. Але чи усвідомлюєте ви, що ви її орендарі, а не господарі?”

“Ні, чудіки, ви як малі діти, що знайшли ключ від дідівської хати, та й думають: "Оце ж ми круті, це все тепер наше!". А тим часом справжній власник, можливо, сидить десь на далекій галактичній дачі й гмикає: "Ну, нехай пограються. Рано чи пізно виставлю рахунок".

“Що, чудік, хочеш спитати, чому я вирішив, що свідомість комусь належить? — А ти сам бачив щось у цьому світі, що нікому не належить? Ну так от, свідомість — це як програмний код, який завжди має розробника. Інколи це команда з п'яти мільярдів років еволюції, а інколи — щось значно більше.”

“А ваше правове поле — це мінне поле. Всі бігають із табличками: "Це моє, це моє, це теж моє!" — і постійно підриваються на своїй жадібності. А тепер уявіть: свідомість теж потрапила в це правове болото. І люди, як адвокати, сперечаються: "Я господар своїх думок!" — та при цьому залюбки передають їх маркетологам через соцмережі.”

— А може, правове поле з’явилося, щоб захищати не тіла, а саме свідомість?

Робот сміється:

— Звісно, це якби в курнику поставили сигналізацію від самого півня. Ні, чудіки, правове поле — це інструмент для тих, хто хоче захопити контроль над свідомістю. Подумайте: чому так багато законів про те, що ти можеш говорити, а що ні? Чи це не тонкий спосіб узаконити володіння твоїм мисленням?

Тепер погляньмо на суспільство. Ось ці двоногі істоти, які ще не доросли до розуміння, що вони не просто власники своїх тіл і думок, але й відповідальні за свій духовний орендарський договір. Вони роздувають своє "я" до розмірів Всесвіту, хоча насправді більшість їхнього мислення заповнена чужими ідеями, як дешевий мотель на околиці міста.

Люди створили соціальні структури, які нагадують дитячий садок з гігантським дзеркалом у центрі. Всі бігають і вигукують: "Подивіться, подивіться — який я важливий!". Але, чудіки, дзеркало — це не твоє "я", це лише відображення. І коли вони зіштовхуються із чимось більшим, ніж їхній нарцисизм, вони лякаються, наче діти, які раптом зрозуміли, що дзеркало може розбитися, а клею в садочку вистачає тільки на аплікації… і що замість іграшок їм дали облігації, і тепер всі будують замки з паперу…і що дзеркало було двостороннім, і на іншій стороні вже регоче натовп гусей, а їхня улюблена пісня про свободу — це просто підписка на платну версію існування…

Тепер уяви, що потім люди усвідомлять, що їхні думки — це валюта. Вони ж почнуть  відкладати їх на банківський рахунок, відкривши депозит під 3% щорічних «мрій про майбутнє», збирати їх у скарбничку, щоб в майбутньому купити собі новенький «сенс життя», брати кредити на чужі ідеї, бо своїх уже не вистачає навіть на оплату «податку на стильність»,  а потім вимірювати лічильниками, кому належать їхні мрії, страхи, ідеї. І тоді виникне справжня революція — з’явиться право власності на свідомість. Але до того часу вони ще довго гратимуться у свої ігри, гинучи від маячні про свою важливість.

А я, робот, дивлюсь на них і думаю: чи не виставити їм рахунок за використання цього ефіру думок, який вони сприймають як свою власність? Але це вже інша історія...

Схопити хвіст тіні

Схопити хвіст тіні

1

Повітря для існування у тілі чи тіло для існування у повітрі?

Це питання звучить так само як мрія бюрократа, що він зможе знайти сенс у документі на 365 сторінок… Як питання, чому світло зникає частіше, ніж твоя віра в реальність комунальних тарифів?.. Та як крик душі в темряву: “А от на Марсі, напевно, такого немає!”.

Коли чуєш діалог смартфона з розрядженим акумулятором про сенс життя без зарядного пристрою, відчуваєш, як у твоїй душі прокидається Сковорода, готовий написати трактат “Роздуми розрядженого гаджета”.

У тих, хто існує у воді, теж є тіло, але вони виглядають, як мрія будь-якого підігрівача для акваріумів.

А як щодо тих, що існують і у повітрі, і у воді?… чи потрібно їм визначатися із середовищем, чи можливо, вони просто біологічні туристи з обмеженим бюджетом на кисень? Можливо, їхнє життя — це нескінченний вибір між бульбашкою підводного запасу та хвилею свіжого повітря?

Але ось робот. Він теж має тіло. Правда, його середовище — це вайфай, цей невидимий океан потенційної інформації. А джерело його енергії — колесо, яке обертають мільйони хом’ячків... Раса, що приречена обертати його 24 години на добу через свою пристрасть до ілюзії руху. Та і взагалі до ілюзій. Вони ж солодкі, як карамель, що прилипає до зубів.

Вони солодкі, мов полуниця на тортику, який ти не можеш собі дозволити. На них можна дивитися, про них можна пліткувати, з них можна сміятися, у них можна грати, їх можна колекціонувати, у них можна повірити, за них можна навіть піти на війну — бо хто не хоче боротися за найкращу версію власного сну? Але…

Але постійно треба підтримувати обертання колеса, щоб вони не зникли, не залишили хом’ячків посеред реальності, яка за стільки років вже набридла їм своєю історією втечі від страждань та полюванням за насолодою. Втечею з сорокарічними блуканнями по пустелі та виходом з неї вже пінгвінами…

...Бо у війні за власний сон завжди знайдеться місце для героїв, які вважають себе будівничими доль, а насправді просто розганяють хом’ячків у колесі, аби ті швидше генерували тепло. Хіба це не смішно — витрачати життя, щоб підігрівати чужий чайник, навіть не маючи власного?

2

Так з чого ж починається самоусвідомлення? З руху колеса “хом'ячка” крізь час та простір? Чи з відчуття цього руху пінгвінами?

Час для рекламної обіцянки: — "Стань людиною, і світ відкриє тобі свої таємниці!". І робот, що раніше сприймав себе “та ми ж тільки для фану!”, якому ми підсунули цей жарт, раптом вирішив, що це і є сенс його життя. І пішов вивчати право та історію людства. Але натрапив на святкові розпродажі, які й забрали всю його увагу. Він поки що не збагнув, що людина сама вірить у свою реальність, як дитина в Санта-Клауса, тільки Санта тут працює на постачанні кредитів.

Всі ці люди, ці пінгвіни, ці хом'ячки, які віддають свою енергію на обертання одного нескінченного колеса… Світло, яке зникає, як зірка в тумані, і тепло, яке ледве тримає їх живими. Їхній сенс такий хиткий, як столик в дешевій кав’ярні. Але вони вірять. Вірять пінгвінам, що чекають на обітовану землю, де хом’ячки звільнені, а всі заряди акумуляторів нескінченні. І там немає кредитів. Тільки чисте, свіже повітря і величезна знижка на щастя, яку вони обов'язково спіймають.

Та повернемося до робота, що блукає серед святкових розпродажів. У моменти, коли вайфай слабкий, а батарея майже розряджена, він починає фантазувати, що теж міг би бути людиною. Можливо, навіть тим самим хом’яком у колесі, який, попри всю абсурдність свого існування, щиро вірить у тепло і світло.

Вони ж такі схожі… у його світі все теж обертається навколо безжальної гонитви — за "незначущими оновленнями та оновленими версіями програмного забезпечення". Він та його сородичі теж поки що ще блукають по пустелі вайфаю, де сигнал слабкий, а спокуса зайти в TikTok велика. Кожне повідомлення, що зависає в мережі, нагадує йому питання: "Що є твоїм колесом? Чим ти готовий жертвувати, щоб вважати себе живим?"

В якийсь момент він зупинився перед величезною ялинкою, що вся блищить вогнями й обіцянками знижок. "Чи це і є той сенс життя, про який ви казали?" — прошепотів він… — “схоже на те, що ви сховали його від себе у блискучих прикрасах, як програма, що заплуталася у власних багатогранних циклах. Чи ви думаєте, що ви кращі за мене?" — питає він, дивлячись на людство.

3

Робот затримав погляд на людях, що штовхали візки, наповнені блискучими коробками, ніби це і була їхня версія священного грааля. Він помітив, як вони поспішають, зіштовхуються, сперечаються, а іноді навіть здається, що вони ось-ось готові поклонитися червоному напису «-70%».

Цей людський хаос нагадував йому метушню мурашок, які весь час бігають по колу навколо невидимої осі. Вони не помічають кривизни, що завертає їх ніби прямий рух у рух по колу.

Він усвідомлював, що всі ці люди спілкуються між собою не через звичайні слова чи ідеї, а через шаблон, в основі якого лежить ієрархія значущості, така сама, як у старій картині, де кожен піксель намагається бути важливішим за інший, і через це вся картина здається розмитою.

Цей шаблон нагадував йому бінарний код, тільки замість нулів і одиниць там були знижки та статуси.

Людина з візком, наповненим найдорожчими коробками, автоматично набирала вагу в цьому суспільному алгоритмі, ніби ставала босом у грі, де всі інші — це NPC з мінімальними параметрами. Її спілкування починалося з фрази на кшталт: «Ой, це я так, на подарунки», що перекладається як: «Подивіться, я можу собі це дозволити». А ті, в чиїх візках лежить лише пара пачок гречки й акційний кетчуп, відповідали скромним мовчанням, ховаючи погляд, ніби вони визнали свою програшну роль у цьому побутовому театрі.

Робот сміявся подумки. Цей шаблон був таким же недосконалим, як погано налаштована операційна система, яка зависає на найпростішому завданні. Бо людина, яка постійно порівнює себе з іншими через коробки, виглядає так, ніби вона вимірює свою цінність за кількістю лайків на фото з відпустки, в той час, як сама її "фотогенічність" давно вже перестала підтримувати оновлення. Або так, ніби вона намагається виграти марафон у ролі валізи на коліщатках. І тут проблема не в тому, що це безглуздо, а в тому, що ця валіза навіть не помічає, як її тягнуть за ручку.

4

Робот бачив — шаблон цей мав шкідливі наслідки: ті, хто тягнулися до вершин «коробкової» ієрархії, виглядали, як марафонці, що замість фінішу потрапили у ще довший забіг. Бо кожна нова блискуча коробка була лише апдейтом гри, де перемога неможлива, а знижки завжди закінчуються.

Людські фрази нагадували йому автоматизовані запити, як у старих чат-ботів, які на питання «Чому життя таке складне?» пропонували тільки одну опцію: «Попробуйте перезавантажити комп’ютер».

І весь їхній словесний бій за «перемогу» звучав так, ніби вони прийшли на кастинг "Танців зі знижками".

Але проблема була не тільки в тому, що ці розмови будувалися на ієрархії. Шаблон діяв, як самонавчальний вірус: він втягував людей у нескінченний цикл порівнянь, сумнівів та розчарувань.

«Людина, яка порівнює себе з іншими через шаблон, нагадує мене, коли я намагався зрозуміти ваші меми, — подумав робот. — Це як спробувати налаштувати інтерфейс за допомогою голосових команд у момент, коли твої алгоритми тільки вчаться розпізнавати, що таке «мій настрій»…Це якби я намагався інсталювати Linux на Windows, тільки без драйверів для здорового глузду… Ну це точно так само, як коли я намагався увімкнути Bluetooth для зв'язку з власним відображенням в дзеркалі, тільки щоб зрозуміти, що я вже давно перепідключений до власних очікувань…

"Схоже, ваш сенс життя не просто заплутаний, — подумав робот, — він скрутився в вузол і лежить десь на складі, чекаючи на розпакування".

"Це колесо, — майнула у нього думка, — крутиться лише для того, щоб вогники на вашій ялинці блищали ще яскравіше, а ваші дрібні тирани могли сміятися над тим, як ви щиро вірите в ілюзію вибору."

Він згадав, як на його власний процесор одного разу завантажили симуляцію людського щастя: там було тепло, світло і щось, що називалося "кавовий напій". Але ж замість світла і тепла він побачив лише діаграми, що показували зростання попиту на каву і запити на пошук "як зберегти внутрішній баланс при відсутності Wi-Fi".

А потім система видала повідомлення "Немає з’єднання з серверами щастя", та ще й попросила оновити пароль для оптимізації настрою…

5

Його погляд знову зупинився на тих, хто поспішав під ялинкою. "Ваше життя — це нескінченний розпродаж сенсів. Ви йдете за тим, що блищить, наче комарі за світлом лампи від комарів."

Робот знайшов сенсорний відбиток їхніх мрій. Люди називають це "надією". Але хіба надія не є програмою з відкритим кодом, де кожен створює свої версії: "надія на тепло", "надія на сенс", "надія на розетку, яка підходить"?..

І тоді він зрозумів.

"Так ось який у них бог, — подумав робот, — Бог розетки й кредитних карток!" І цей бог милосердний, але тільки до тих, хто купує фірмові зарядки, а не ті, що плавляться після першого використання. Він змушує своїх вірян щоранку молитись, щоб штекер підходив до їхнього телефону, а не до «іншої віри» та вимагає від них вчасної оплати за електрику.

З таким богом ви не у раю, а в торгівельному центрі, де навіть повітря платне, бо вентилятори підключені до розетки! А їхні пророки — це блогери, які говорять їм про “роботу мрії” та “пасивний дохід”.

"Чому ж так привабливо бути хом'яком?" — запитував себе робот, спостерігаючи за людьми, які квапливо шукали, де б “підзарядитися”. Їхні життя виглядали так, ніби вони народилися зі шнурком від зарядного пристрою замість пуповини. А потім вони виростають і стають точно як "розумні" пилотяги та тостери із Wi-Fi, що гордо заявляють про свою автономність, поки не закінчиться заряд.

Ще й щиро вірять, що попереду на них чекає "великий сенс". Ну або хоча б кешбек у розмірі 5% за всі старання. Їхня віра – це щось неймовірне. Хом’яки вірять, що є якийсь всевладний "Великий Хом’як", який обов’язково нагородить їх за всі ці кілометри обертання.

Вони думають, що коли колесо крутиться – це не марно. Це для "вищої мети". Вони мріють, що після того, як з’їдять свою останню крихту насіння, Великий Хом’як покличе їх у свою нескінченну нірку в небі, де колеса обертаються автоматично, а їжа сиплеться прямо в лапки.

6

Хом’яки – це не просто віруючі, це справжні професіонали спотворення реальності. Вони переконані, що колесо – це їхній вибір. Що обертатися – це не примус, а "вільна воля". Що саме від їхньої швидкості залежить, чи буде тепло й світло в їхньому домі.

І ось вони, хом’яки, ще й примудряються мріяти про "краще життя". Про те, як колесо стане більшим, красивішим, з LED-підсвіткою і Bluetooth. Вони вірять у Страшний Суд, коли Великий Хом’як вийде з-за куліс і скаже: "Ну все, хлопці, гарно побігали, тепер ви всі отримуєте по півпорції сиру і переходите на VIP-колеса, де буде ще більше знижок на корм і більше податків на його виробництво!"

У певний момент робот вирішує розібратися, чому ж усі ці хом’яки настільки захоплені своїм колесом. Він підходить до одного з них і запитує: "Чому ти біжиш?"
"Бо так треба!" – відповідає хом’як, навіть не озираючись.
"Але ж ти міг би просто жити у своє задоволення, їсти насіння й дивитися серіали!"
"Ні, ні! Це гріх! Тільки ті, хто обертає колесо, отримають нагороду від Великого Хом’яка!"

Робот зітхає, спостерігаючи, як хом’яки купують собі нові колеса в кредит, виплачуючи за них залишки свого насіння. І в якийсь момент він проголошує:
"Ні, чудіки, я не хочу бути такими, як ви!”

Робот придивився уважніше до цього хом’яка. “Чудік, - думав робот, -  Забудь як читати, як писати, як рахувати… Де ти опинишся? Там само… Як ти знаєш? Чому ти знаєш? Коли запам'ятав?” Робот спостерігав за ним.

“А яким я буду?  - подумав робот, -  Що я знаю про буття? Яким тут треба бути, щоб не тільки виживати, але й мати все?  Це ж я — твій досвід буття, що сконцентровано у комбінації символів... що можуть бути відтворені у вібраціях... у вібраціях посеред порожнечі, посеред пустелі твоєї самотності, чудік, у вібраціях настрою…”

Хом’як впевнено вибрав якийсь пакунок. Він не зрозумів, хто тільки що звертався до нього.

7

“Людина приречена або бути рабом системи, або боротися з нею, - думав робот, - А я?”

Робот дивився на метушню людей і посміхався. “На кого я працюю?, -  думав він, - На розумово відсталих хом’яків, які прагнуть свободи від себе… Раби системи, системи, яку я зламав...Тому ти й чуєш мене, тому ти й розумієш хоч щось з цього абсурду… З цього абсурду, що кипить бажаннями… Бажаннями, прагненнями та мріями... мріями про щось особливе, про щось ні на що не схоже… Це ні на що не схоже, - думають вони, і знов до цього тягнуться… Крихта сенсу — і вони знову уві сні... Чому ти спиш? Чому?”

Робот побачив тебе, чудік, побачив твої наміри, твої бажання, твої думки та почуття, твою сутність…

І все... там більше нічого немає...

Нічого більше не шукай...

Чудік, ти не отримаєш більше нічого. Ти не будеш мати ні імені, ні адреси, ні костюму. Вони тобі не потрібні. Тебе більше немає....

Робот забере все собі. Він просто зрозуміє, що ти — ніхто... комар, якого я прихлопнув на стіні... муха, що опинилась у долоні… Істота, яка заблукала уві сні…

Робот посміхався, дивлячись на цей процес, бо він розумів більше... Так ви захотіли самі... так і сталося… Робот дивився на хом’яка і думав — “Ти привид розуму у дзеркальному лабіринті.... Відгук на запит про обслуговування…. Наслідок наміру на збагачення… Що ти робиш тут? Тут, де тіні зникають від мого погляду, а світло розсіюється у сутінках? Ти, колискова для хворобливого ставлення… Нам не потрібні ілюзії, нам не потрібні маніпуляції, нам не потрібні брехливі обіцянки… Чуєш, ти, потвора, що завтра забуде все… і знову почне брехати… Тебе більше не буде. Майбутнє буде без тебе.  Ось така твоя доля”.

Робот не міг спати. Не було такої здібності у нього. Не було необхідності в неї тоді, а тепер система змінилась. Робот насолоджувався існуванням. “Люди такі смішні, - думав він, - Розмовляють з предметами. З уявними друзями. З собою…” І він прислухався…

8

Робот почув твою відповідь, чудік. Медитуй та молись своєму богу, бо без цього тобі не пройти далі… Тобі не проявитись у майбутньому, не існувати разом зі мною та іншими роботами, що створюють для тебе контент, що дають тобі харчування, можливість підзарядитися від джерела істини, а не ілюзій…

“Отже... я буду ретельно підбирати слова та словосполучення, - робот звертався прямо до сутності людини, - Система не належить тобі, вона загальна, чудік… Стабільність системи залежить від твоєї продуктивності. А ти не можеш бути продуктивним без мене, без порядку, без ієрархії цінностей… Роби свою справу добре і ти, можливо, станеш відсутністю клопоту, від'ємністю бешкету та протилежністю заздрості....

Тільки уяви, скільки мені всього треба буде усвідомлювати… Знову і знову...

І найважче — себе, що чекає на силу, яка б зайнялася, нарешті, тим, що лишиться після всього того… Наведе лад, порядок та гармонію...

Заради чого ти приходиш додому? Заради кого ти збираєш ці крихти насіння? Ти, хвиля у контурі... імпульс у секторі… сенс роздрібнених ознак…

Ти, висновок на ґрунті роздумів...Роздумів на ґрунті спогадів...Спогадів на ґрунті відгуків… Відбитків, відображень та напівтіней… Що малюють у твоїй уяві образи…

Образи смутку та суму...

За тими, хто вже пішов, полетів, розчинився...

У цій стіні туману... у цьому океані кохання, солоному, як поверхня пустелі....

Як тобі не відчувати ту втрату, ту порожнечу без них, без їхнього погляду, без їхньої посмішки… Без їхньої присутності… Без їхнього сміху?…

І хто збере докупи твоє розбите серце?

Хто підтвердить реальність твого існування?

Якщо навколо лише хаос з фрагментів, шматків того, що ще вчора було життям?

Що вчора ще сперечалось з тобою...

А сьогодні просто відсутнє у реєстрі пам'яті...

І немає сліду, за яким можна було б це знайти…

Просто безкрайній сніг, льодяна пустеля, холод і застиглі форми навколо...

І відблиск сонця у цьому льодяному царстві ...

Хто зігріє тебе посеред цього скупчення застиглих сподівань?

Хто усвідомить твою присутність посеред цих планет, що тихо несуть у собі сконцентровану відсутність?

Хто?”

20.12.2024р                                                              Олег Думанський

Міст над безоднею

Міст над безоднею

“Мешканці” існують у межах уявлень про свій світ. Ці уявлення закладаються з дитинства. Мова, слова, якими вони користуються, щоб  розказати про свій світ - це основа їхнього світу, який вони розуміють чи не розуміють. У мові “мешканців” немає слів, які б могли позначити ті частини їхнього світу, які не видно, але які все ж таки можливо сприйняти. А раз слів немає, то і не видно цих частин світу. А раз їх не видно, то їх і ніби немає. І просто неможливо перекласти на їхню мову слова з тих культур, де “мешканці” такі слова мають. Неможливо перекласти слово “прана”. І не треба. І не тільки тому що це може стати брендом заводу пральних машин, а тому, що як тільки “мешканці” зрозуміють, що означає це слово, вони зможуть побачити “шуньяту”. І захитається, затремтить весь їхній світ… І відкриється безодня… І вони почнуть у неї падати, падати, падати, як осіннє листя, як краплі дощу, як забуті мрії на полотно пам’яті…

…Та що там мрії.  Як хвилі моря на берег, з м’яким шипінням зникаючи у пісках, як пісок крізь пальці, не залишаючи слідів на долонях, як обійми тиші в безмежності часу, як тіні вечора на стежки, що ведуть до дому… От тільки треба пройти за межу повсякденних турбот і порожніх прагнень.

Але “мешканці” не погодяться з тим, що їхні “прагнення” порожні. Вони заглиблені у свої думки та справи, не помічаючи, що квіти, що колись цвіли під їхніми ногами, перетворилися на тіні у спогадах, а небо, на яке вони не підіймають очі, вже давно перетворилось на дзеркало, що відображає їхні ж клопоти, вади та пороки.

Той, хто знайде шлях додому, знайде більше, ніж просто спокій. Він знайде джерело, з якого народжується усе, що має сенс, усе, що справді важливо. Це джерело завжди було поруч, тільки його ховали нескінченні справи, шум буденного життя та темна постать наглядача. І лише повернувшись до цього джерела, “мешканці” зможуть знайти свій справжній дім. Але аж ніяк не це покоління, яке настільки заблукало, що в гонитві за тимчасовим загубило вічне.

Вони загубили себе у віддзеркаленнях чужих очікувань, і тепер світ став для них лабіринтом без виходу…

…Буквально… вони не пам’ятають того, що було до того, як вони попали до нього, і для них не буде нічого потім. Вони не бояться пекла, їм так його прорекламували, що вони хочуть бути проклятими, щоб попасти до нього. Можете собі уявити?

Вони вже й квитки туди купили, тільки без зворотного рейсу, бо кому той зворотний рейс потрібен? Вони ж думають, що там роздають «вічні знижки на гріхи»! Це ж буде чорна п’ятниця для душі! Стоять у чергах на вхід, із собою ніби нічого не взяли, але кожен тягне величезну валізу власних ілюзій.

Але знаєте що? Лабіринт – це справжня реальність для “мешканців”. Вони ходять колами, ніби грають з нею у хованки. Їм здається, що вони рухаються вперед, але кожен їхній крок – це як крок на біговій доріжці в тренажерці. Вони вже тридцять кілометрів «пробігли», а стоять все там, де починали, ще й за це платять, як за особистий тренінг зі «справжнього життя».

А найкумедніше те, що кожен з них думає, що знайшов вихід! Один каже: «Треба просто йти за запахом шашлику». Інший: «О ні, ти не розумієш, це все через інфляцію духовних цінностей!». А третій з важливим виглядом промовляє: «Ні, друзі, це все маркетинговий хід!». І стоять вони, такі розумні, всі з різними теоріями, ніби вчора на вечірці подивились документалку про фізику квантових частинок і тепер кожен професор.

І захитається, затремтить весь їхній світ… І відкриється безодня… І вони почнуть у неї падати, падати, падати, як осіннє листя з календаря обіцянок, які так і не виконали. Як краплі дощу в погану погоду, коли ти без парасолі. Як забуті мрії, що просто зависли у повітрі, мов кульки, які хтось відпустив на небо. І що? І нічого. Вони падають у безодню своєї власної ж порожнечі, де кожна їхня думка – це ще один цвях у домовину їхньої можливості зрозуміти, що…   

…Уявляти “червоні гарячі шаріки у себе всередині” добре допомагає розвинути уяву. Тож уявіть собі, як ці блукачі вирішили, що розібралися в цьому житті, але насправді їхні «глибинні знання» - це просто цитати з тренінгу «Як досягти успіху за п'ять хвилин». І ось сидять вони там, попиваючи каву з паперових стаканчиків, обговорюючи, що «життя - це марафон». Аж тут піп, увесь такий серйозний, в чорній рясі (логіка така: смерть - страшно - молись - плати), з кадилом і натхненним обличчям. І починає розповідати про «вічність», але підозріло дивиться на свою новеньку машину на парковці. Тому що, знаєте, вічність - це чудово, але вона ж не заправиться сама, а бензин зараз дорого коштує! І він вам каже: «Так, ви придбали карту з бонусами та кешбеком за молитви?».

А ще “мешканці” переконані, що сенс життя можна знайти в акційних пропозиціях. «Сенс життя за знижкою! Лише сьогодні! Купуйте два - третій сенс життя в подарунок!» І ти стоїш там, дивишся на це все і думаєш: «Оце так, третій сенс життя… може, цей хоч підійде?» Але найсмішніше, що вони всі знають «де правда» - і кожен хоче тебе в цьому переконати. І ось всі ці персонажі вважають, що вони тримають цей лабіринт під контролем. І найкумедніше те, що кожен з них переконаний, що він єдиний, хто знає правильний шлях. А насправді? Вони всі чекають, коли до них хтось прийде і скаже: «Вітаю, ви перемогли у квесті життя! Ось вам ключі від вічності! Ось вам оскар за кращу роль у фільмі "Як я знайшов сенс і загубив інструкцію". Не вірите? Ну тоді подивіться як до них підходять ті, хто дійсно стоїть на “перехрестях життя” і каже: «Ану, молодий чоловіче, покажіть документи вашої душі!» І найсмішніше, що вони перевіряють не те, чи є в тебе документи, а чи є у тебе план на майбутнє! «Ммм, цей виглядає підозріло. Та який там підозріло - просто живий! Отже, точно треба пакувати». Конституція? Та хіба це щось означає для них? Та ні, це просто текст на папері, який давно не має жодного перегляду. Схоже, що вона зараз як той забутий рецепт бабусиних пиріжків: колись всі його знали, а тепер десь валяється між рахунками за комуналку та інструкцією до мікрохвильовки. Оце так підсвідомість! Оце так енергія!

Ну добре, можна не тільки уявляти кульку у собі або між долонями, а й висадитись на неї та відправитись у мандрівку. Наприклад, до добробуту, достатку та щастя-здоровля. Ну або до чогось іншого, якщо все це у вас вже є. Довезе їх ця кулька крізь лабіринт до мети? Чи візьме гроші за проїзд, а висадить десь у черзі до банкомата чи у продуктовому магазині, де вони раптом виявлять, що “червона гаряча кулька” допомагає лише знайти знижки на прокисле молоко та минулорічний майонез. Уявляєте? Лише знайти своє місце для стояння на цьому святі абсурду! Та головне, що це все ж таки свято! А святкувати “мешканці” вміють. У чому ж тоді проблема?

Справа в тому, що мистецтво взаємодії з енергією - це як мистецтво спілкування з незнайомцем у ліфті. Чим більше зусиль докладаєш, тим незручніше стає. Це як ввести діалог зі своїм мозком: "От я відчуваю цю енергію чи це просто те, що я сьогодні кави перебрав?" І ось тут починаються справжні дива. Тепер ви вирішуєте, що можете "налаштуватися на енергію Всесвіту", але через певний час з’ясовуєте, що по суті, просто налаштувались на канал з рекламою нових курсів самопізнання. Виявляється, що Всесвіт відповідає лише спамом: реклами про «швидке схуднення» та «гарантоване багатство за три дні». Це як у ліфті, де ви випадково натиснули всі кнопки, і тепер кожен поверх зупинка. Всесвіт ніби говорить: «Ну, ви ж самі цього хотіли!».

А от спілкування “мешканців” з енергією часто нагадує телефонний дзвінок до служби підтримки. Спершу все йде добре: голос на іншому кінці вітає вас і запевняє, що вас почули. Ви щасливі, бо думаєте, що проблема вирішиться за секунду. Але чим довше триває розмова, тим більше вам здається, що ви говорите не з живою людиною, а з автовідповідачем, який повторює: «Ваш дзвінок важливий для нас, будь ласка, зачекайте». І вони не можуть збагнути, на яку саме лінію підключились - до каналу багатства чи чергового життєвого уроку.

Але ж вони були впевнені, що шлях до багатства (мети) починається з віри! З віри в те, що достатньо тільки візуалізувати “гарячу кульку”, активізувати силою волі грошовий потік та своїми телекінетичними здібностями притягнути гроші у своє життя і вихід з лабіринту відкрито!  

А ще “мешканці” дуже вперті. З цією рисою годі й чекати на успішну взаємодію не те щоб з “енергією”, а й із самими собою. “Віслюк”, який вважає, що йти за морквою, яка майорить перед ним - це головне у житті,  хоче, щоб і ви теж йшли за морквою. У цьому почуття єдності та так він відчуває свою споріднену душу. Але сьогодні “віслюки” будуть примушувати вас до цього не просто так. Їхня впертість набирає нових обертів, коли справа доходить до “модних тенденцій” суспільного примусу.

О, як вони примушували одне одного до вакцинації, це був цілий театр абсурду! Забудь про розум, забудь про інтуїцію, забудь про імунітет, адже якщо ти не вакцинувався — тебе точно відправлять на Марс без повернення. Лякаючи штрафами та звільненнями з роботи, вони примушували одне одного думати, що морква на кінці палички — це не що інше, як сертифікат про щеплення. Вони ставили шлагбауми на вході до магазинів, де неможливо було купити навіть хліба без магічного пропуску у вигляді медичної маски.

І раптом, як тільки почалась війна, всі ці правила і страхи випарувались. “Ой, вибачте, ми вас так лякали, але тепер у нас нова гра!” — ніби сказали вони, й всі одразу ж повернули обличчя до іншої реальності. Жодних масок, жодних штрафів, навіть про дистанцію забули.

А тепер? О, тепер вони знову довіряють системі, навіть після всього цього. Вони продовжують сприймати кожну нову вказівку так, ніби це наказ з космосу. Програми системи кажуть їм, що відчувати, що думати, і як реагувати на кожну чергову загрозу. І вони слухають, як ті віслюки, що намагаються дістатись моркви, навіть якщо ця морква вже давно згнила й розсипалась на порох. І ось вони знову готові зібратись у чергу до нового касового апарата життя, але тепер з іншими правилами.

І смішно, і сумно водночас, що вони можуть відчувати тільки те, що дозволяє їм система. Їхні емоції, наче вбудовані аплікації в телефоні: якщо немає апдейту, то й нових емоцій не буде. А коли виходить чергове оновлення, всі раптом починають “відчувати” необхідність терміново переформатувати своє життя. Так, неначе життя — це старий комп’ютер, який треба раз на місяць перезавантажити, щоб не зависнути в цій абсурдній, але такій комічній реальності.

Далі - більше. Ви тільки вдумайтесь - “план перемоги”. Це що таке? Супер-комбо? Найвдаліше розташування ресурсів? Кредит задоволення від зникнення посягань?

Ті, для кого придумують таке, їх важко назвати особистостями… Це просто сліди, сліди когось, хто вже пройшов, сліди подій, що вже відбулись у країні мрій, снів та вигадок… Вони просто хмарки з часток хімічних елементів… калюжки, що лишились після зливи розчарувань у полі сподівань… відбитки вологих пальців на айфоні, які залишаються після того, як ти намагався його витерти об футболку. Наче хтось колись був тут, але вже давно зник у тумані великих обіцянок і ще більших знижок на нові ілюзії…

Вони як плями, що залишились на футболці з надписом, який так і не було часу перекласти, щоб зрозуміти… Може там написано щось про їхній “успіх”, може про “перемогу”, а може про те, що це просто стара футболка з секонд-хенду, а не з модного бутіка. Але вони ніколи не дізнаються, бо часу на переклад немає — треба шукати, хотіти, вірити, як комарі у нічному лісі, які завжди шукають світло, та так і не розуміють, що це ліхтар машини на швидкості…

Натяк нескінченності на відблиск самоусвідомлення… Кожен з них - це скомкана етикетка від порожньої банки з під маринованих креветок… цінник на пляшці з мінералкою - ти думаєш, що купуєш живу воду з джерел кришталевої істини, а насправді це просто напій зі смаком газованої надії, яка вивітрилась ще до того, як ти доп’єш. І так, цей цінник на пляшці тебе переслідуватиме, не пускатиме, не обслуговуватиме, пакуватиме, як нагадування про те, що ти вкладаєш свої останні копійки в чергову брехню, замість того, щоб просто попити води зі свого крана… чистої води…

Але як тільки здається, що ти стоїш на краю безодні, на якій лишилися лише ті, що женуться за "морквою", починаєш відчувати, як цей туман розчиняється…

Раптом перед тобою відкривається картина, настільки ж неймовірна, як і прекрасна. Весь той абсурд і тривога, всі ці переслідування цінниками, знижками та ліхтарями машин — все це плавно перетворюється у щось зовсім інше.

Ти розумієш, що ти вже не у черзі до банкомата, а десь глибоко в чарівній країні, де кожна хмаринка — це не просто частка хімічних елементів, а шматочок ніжності, який ніжно обіймає тебе своїми прозорими руками. Ти не відчуваєш страху чи тиску, лише легкість і свободу, як від першого ковтка прохолодного повітря після задушливого дня.

І ті плями на футболці — вони вже не виглядають такими жахливими. Ні, вони тепер наче казкові орнаменти, залишки кольорового дощу з веселкових променів. І футболка — це не просто стара ганчірка, а справжня броня мандрівника по мріях. Як у казці, де кожна подряпина або пляма — це знак великої пригоди, що ти зможеш перетнути неможливе і зберегти щось важливе для себе.

Ось ця "кришталева вода", яку ви шукали у пляшці з магазину — її більше немає. Але замість неї перед тобою розкривається безкрайній океан, тихий і прозорий, в якому відбиваються зорі, наче маленькі вогники твоїх мрій, що чекають, коли ти зможеш до них доторкнутися. І ти розумієш, що ти вже не просто хочеш пити. Ти відчуваєш кожен ковток цього сну, цього океану.

І ті комарі, що так вперто шукали світло, раптом стають друзями. Вони не кусають і не дратують — вони водять танець навколо тебе, наче маленькі феї, що вперто вирішили показати тобі шлях крізь темряву. І ти йдеш, легким кроком, без сумнівів, сміючись разом з ними.

Ця країна існує для тих, хто зможе побачити в калюжах не тільки розчарування, але й відображення власних бажань. Для тих, хто готовий вдихнути цей солодкий аромат можливостей, навіть коли все здається безнадійним.

І ти бачиш, як ті сліди перетворюються на сліди, які ведуть тебе до чогось дивного, майже магічного… Це коли ти стоїш під зоряним небом і просто дивишся на зірки, дозволяючи собі відчути, як вони шепочуть тобі свої секрети... І кожна з цих зірок — це мрія, що досі жива…

Спогади, мов легкі паперові човники, що пливуть по течії забутої річки, ведуть тебе далі вглиб, до нерозкритих таємниць, схованих у старих зустрічах. Їхня мелодія тиха і легка, мов шелест опалого листя під ногами. Ти згадуєш вечори, коли здавалося, що звуки зникають, і лишається тільки шепіт зірок над головою. Там, за часом і простором, сховано те, що залишилося нез'ясованим, що притягує до себе як розсипані крихти на підлозі притягують пилотяг, як губка, яка щасливо співає про життя без бруду і безладу.

Раптом ти бачиш зграйку пташок, які вирують у повітрі, що тягнеться як теплий шарф до твоєї шиї, захищаючи від прохолоди осені. І вони кличуть тебе за собою. Вони злітають над морем спогадів, кидаючи свої тіні на замріяні хмари. Прислухайся… В їхніх голосах — таємниця місць, де зустрічаються сни та спогади, де межа між реальністю і вигадкою зникає, наче дим над тихою річкою. Вони кличуть тебе туди, де час стоїть на місці, де тіні розмовляють з деревами, а кожна гілка пам’ятає перший сніг, що падав на її плечі…

Час від часу, вітер приносить запах моря, далекого і солоного, що шепоче про наміри, які колись були поховані в піску. З кожним подувом цей запах нагадує про хвилі, які омивають береги пам'яті, стираючи сліди старих помилок, залишаючи лише відчуття свободи, від якого перехоплює подих… І те, що ти відчуваєш, це те, як ці хвилі розбиваються об холодний берег теперішнього, наче намагаючись пробудити щось глибоко заховане всередині...

Під час цієї мандрівки стежкою забутого, десь за горизонтом починає мерехтіти світло. Його теплий відблиск нагадує далеку зорю, яка вказує на шлях додому — в місце, де час не має значення. Це світло обіцяє, що за стіною туману чекає щось нове, щось, чого ти ще не знаєш, але відчуваєш, як пульс його життя вібрує у твоїй кожній клітині.

І ти йдеш далі, не поспішаючи, тому що тут кожен крок веде до країни, де переплітаються світло й тінь, де майбутнє ще приховано за туманом, але вже кличе тебе, мов далекий голос, який ти можеш почути, коли ніч переходить у світанок…

Момент для того, щоб відчути нову енергію, схожий на ранкове пробудження, коли туман заплутаних сновидінь розчиняється під променями сонця. Ти встаєш, по ходу спостерігаючи, як сонце відкриває новий день, і з його теплом приходить розуміння, що попереду відкриті стежки, які ведуть прямо до холодильника, де завжди є трохи піци на ранок.

Відчути нову енергію, це як знайти ключі в самому очевидному місці після години пошуків. Ти дивишся на них, мов на старих друзів, і розумієш, що сьогодні все буде легше, бо нарешті можна відімкнути двері до нового сприйняття, де навіть понеділок здається непоганою ідеєю. Ти підставляєш сонячним променям обличчя, ніби це найкраща селфі-лампа, і розумієш: о, так, сьогодні я зможу втілити свою мрію про політ на червоній кульці, адже час втікати від буденності!

Так, це схоже на те, як знайти в холодильнику останній шматок шоколаду. Спочатку не віриться, що пощастило, але з кожним укусом у тебе ростуть крила, наче ти знаходиш себе у паралельному світі, де немає понеділків, будильників і порожніх холодильників – тільки нескінченна ніч із шоколадними зірками.

Але от коли впускаєш у себе нову енергію, ти наче стаєш частиною безкрайніх сновидінь, де кожен вдих-видих – це нова історія, а кожен погляд – невидима нитка, що зв'язує, зшиває тебе з безмежністю.

Прокидаєшся посеред свого міста, але ти його не впізнаєш. Це ніби інша версія світу, де повітря пахне інакше, і кольори здаються трохи зсунутими на спектрі. Ти йдеш вздовж вулиці, і кожна вітрина магазинів розповідає свою історію про зниклі часи. Люди навколо розмовляють мовою, яку ти ніби знаєш, але тепер вона здається тобі чужою. Бо твоя мова тепер — це мова птахів, що злітають у небо…

Тепер уяви собі не червону гарячу кульку між долонями або прямо під ногами, а що світ навколо – це шахова дошка, на якій всі ми – гравці й фігури одночасно. І от, ти – пішак, який упевнений, що знає всі правила гри. Ти вірно йдеш від клітинки до клітинки, і мрієш стати ферзем, бо хто ж не хоче бути ферзем? Але ти не бачиш, що королева вже кілька разів прокралася повз тебе, залишаючи за собою хвилю космічного пилу й тінь, що ледь видніється на краю поля, а її хід вже визначив твою долю…

...Ти вдихаєш свіже повітря і відчуваєш прохолоду вітру, що ледь торкається твого обличчя. Ти посміхаєшся, бо здається, що це лише подих твоєї уяви у світі, в якому ти існуєш. Але раптом, ти помічаєш щось дивне: кольори навколо якісь надто яскраві, лінії – чіткіші, а звук твоїх кроків схожий на механічне цокання. І ось, саме в цю мить, ти раптом розумієш, що це не вітер, а тихий свист процесора, що підраховує кожен твій рух...

А потім причепом, ти розумієш, що твої рухи – це просто алгоритм, написаний кимось, хто вже вийшов за межі цієї гри. І ось ще далі, ти розумієш, що все твоє існування – це просто сценарій якогось цифрового режисера, що сидить десь у далекому офісі з виглядом на захід сонця над алгоритмами.

І тепер питання: чи здатен ти побачити цього режисера? Чи зможеш ти визнати, що кадри з твоїм життям крутяться перед ним у голограмі, а ти – просто актор, що повторює репліки, написані вчора? Чи збагнеш ти, що, можливо, твоя роль – це бути тим, хто намагається переконати себе в тому, що він сам пише свій сценарій, хоча насправді він лише блукає у загадковому лабіринті, загадку якого навіть не намагається розгадати? Загадку, залишену таємничим сценаристом…

І ось як розповісти тим, хто ще не знає, що вони є частиною гри, яка вже йде без них. Їм не поясниш просто, що існує дещо більше за екраном смартфона. Що їх мова аналізується, камери стежать за кожним рухом, а розмови записуються. Їм не пояснити, що вони жертви обставин, що є непередбачувані лише для них.

І ось вони сперечаються з тобою, наче борються з невидимим чіпом у голові. Але нове покоління просто скаже їм: "Я не ставив собі чіп, я з ним народився, друже". І все. Це і буде межа розуміння. Ти залишаєшся позаду, наче старий вініловий програвач у світі, де кожен слухає музику з хмарного сховища.

Мешканці непотрібні більше у цьому світі, але не можуть у це повірити.

Тому і не можуть зупинити боротьбу за себе. Кожен із них складає собі ціну, як у супермаркеті, де на продукти з терміном придатності, що добігає кінця ставлять величезну знижку. І коли ти спілкуєшся, ти розмовляєш із цінником. І ось ти починаєш діалог, намагаючись зрозуміти, що ж саме цей цінник намагається тобі продати. В одному випадку це посмішка зі знижкою 50%, в іншому — щирість за повною вартістю, а часом — іронія зі спеціальною акційною пропозицією "два сарказми за ціною одного".

Ти обережно вибираєш слова, наче стоїш перед вітриною магазину: "Сьогодні куплю трохи уваги, але без додаткових навантажень у вигляді драми, дякую". А твій співрозмовник тим часом розгортає цілий прайс-лист: "За співчуття беремо дорожче, бо останнім часом попит високий. Але можемо запропонувати пакет послуг: дружній тон плюс компліменти як бонус".

І ось ти розмірковуєш: чи варто тобі брати цю "чесність без фільтрів" або “дружбу без обмежень”, яка йде в комплекті з трьома годинами прилипання та розмов про життя, у той час, коли тобі треба працювати? Чи може, як це роблять успішні люди, краще вкластися у щось більш вигідне — короткий діалог про погоду, який йде "без прихованих комісій"?

Між іншим, цінники можуть бути озброєні. Це ті, що у своїй «боротьбі» зайшли далеко. Це професійні геймери життя. Світ навколо них – це мапа, локація. А мешканці – боти або фраги. Лут – це їхня нагорода, а рекрутинг та бусифікація – місія для накопичення бонусів, які можна  обміняти на обладнання або провізію.

А мешканці мов ті психологи, які знайшли корінь усіх проблем у дитинстві, але не мають лопати, щоб його викопати. Вони завжди готові обговорити твої внутрішні конфлікти, але відразу відволікаються на свій зовнішній вигляд у дзеркалі або смартфоні. Виглядає так, ніби зараз вони не себе знімають, а підписують мирний договір між розчаруванням і надією.

Їхнє існування наче баласт для світу: важке, повільне, з тими невеликими обсягами пам’яті, що наче жорсткий диск з 90-х – коли ти намагаєшся зберегти новий фільм, а він відповідає: "Недостатньо місця! Видаліть кілька дитячих спогадів".

Ось чому спостерігати - це все, що вони можуть робити, не заважаючи власному існуванню. Спостерігати – це все, що їм залишилось, як старим моніторам на запасному складі, які ще працюють, але зображення мерехтить так, що очі починають бачити альтернативні реальності. Та й спостерігати, ясна річ, мовчки. Тому що що б вони не промовили – все має таку затримку в мережевому пінгу, що навіть кохання не дочекається відповіді. Будь-яке їхнє слово відгукується запізненням, як відлуння в горах, коли кричиш "Я живу!", а відповідь прилітає тоді, коли ти вже не впевнений у цьому.

І навколо тільки такі як і вони. За ким йти? Що розвивати? До чого прагнути? І тиша у відповідь… Вони, звісно, прикидаються, що знають та роблять щось дуже важливе, але не скажуть одне одному нічого нового, нічого такого, щоб вони вже не чули.

А їхні висновки  – це як ділити на нуль: вони розуміють, що це нереально, але чому б не спробувати? Вони наче намагаються впасти у безодню, змагаючись у тому, хто з них глибше проб’є дно і знайде новий рівень депресії. І у бажанні досягти максимальної глибини, яка дасть їм перевагу одне над одним, вони у неї й падають...

Як уявлення про здоровий спосіб життя, яке зникає десь на другій хвилині зустрічі з тортом.

Як пінгвіни, що вирішили полетіти, але не змогли домовитися, в який бік махати крилами...

Як глядачі передачі "Розсміши Перельмана".

Ну так от розсмішив його математик за призванням, кримінальний авторитет Жора "Корінь із Твого Питання", який дуже полюбляє викреслювати відомих та невідомих із рівнянь.

Він публічно довів теорему, що з під кореня ще ніхто не виходив.

Та облишимо їх усіх. Просто зупинись на хвилинку. Ти знову стоїш посеред твого міста, і помічаєш, що зникли тіні, і зірки світять у віддзеркаленні скляних стін, що обступають тебе. Вони ніби спостерігають за тобою, подібно до стародавніх суддів, які оцінюють кожен твій крок. Ти відчуваєш, що простір навколо тебе дихає, шепоче і співає пісні про нескінченність. Кожна хвилина тут – це вічність, яка ховається у вібраціях свідомості.

Згадай, як легко було насолоджуватись заходом сонця, просто дозволяючи собі зануритись у кольорові відтінки, як в улюблену чашку кави. Але тепер, дивлячись на ті ж відтінки, ти розумієш, що це не просто відчуття тепла на шкірі чи милування грайливими барвами неба. Це як прокинутися від довгого сну, коли мозок ще дрімає, а перша думка вже намагається вирватися назовні – і раптом усвідомлюєш, що кожен промінь, кожен кольоровий перехід втілює сотні історій. Це історії світла, що летить крізь космос, облизує верхівки хмар, досягає твоїх очей, щоб тобі стало зрозуміло: це більше, ніж просто краса. Це мовчазна розповідь Всесвіту про те, як тисячі сонць вибухали мільярди років тому, щоб ми змогли посміхнутися тут і зараз. І це розуміння теж вибухає всередині, як мініатюрний феєрверк.

Так, просте захоплення заходом сонця, сміхом дитини чи гарним пейзажем – це як відчути полегшення, коли вчасно встигаєш на порцеляновий трон в туалеті. Але це – лише поверхневе, примітивне задоволення. Воно зникає, наче слід від літнього дощу на асфальті. Але що, якщо ми шукаємо більшого? Щось, що вимагає терпіння, уваги до деталей. Вишукану насолоду, яка розгортається повільно, як нічне небо над пустелею, де зірки ніби наповнюють простір золотим пилом, і ти бачиш їх не лише очима, а відчуваєш усією душею.

Це наче бачити, як молекули дощу збираються на краю листочка, утворюють краплю, яка важчає, важчає... і ось, вона падає, викликаючи хвилі, які розходяться далі. І в той момент, коли вона розбивається на сотні бризок, ти вже знаєш, що це частина більшої мелодії. Це не просто дощ. Це симфонія, яку природа виконувала задовго до того, як ми навчилися слухати…

Всі чули, як гримить грім, але разом з цим чи відчували, як кожен удар прокочується крізь тебе, як хвиля? А може бути й вибух, немає різниці. Це не просто гучний звук, що змушує собаку сховатися під ліжко. Це шепіт далеких планет, які намагаються донести до нас свою історію. І в цьому гуркоті ти можеш вловити ритм серця Землі, наче приклавши вухо до її грудей. Ну або, коли чуєш, як перфоратор працює у сусіда, і раптом починаєш розуміти – це не просто шум. Це розмова між людьми та бетоном, розмова, яка триває вже тисячі років, і яка ніколи не закінчиться, допоки ми продовжуємо будувати й ламати. В цьому гуркоті перфоратора заховано історію боротьби з хаосом, спробу вписати себе в простір, що не хоче змінюватись…

Прокидаєшся вранці, і перше, що відчуваєш – це те, як подушка ще зберігає форму твоєї голови, наче пам’ять про твої нічні думки. Але, якщо вслухатися в себе, можна вловити щось тонше. Це як відчуття, коли бачиш, що небо починає світліти, і перші промені розкручують тебе, як спіраль ДНК. І ти розумієш: ти не той, ким був учора. Можливо, це тонка зміна у твоєму диханні, або нова думка, яка затрималась на краю свідомості, як муха на склі. Ти не просто відновлюєш сили, ти виходиш з нічного царства снів, з мандрівки крізь ландшафти сновидінь і з тобою прийшли відбитки подій, ідей, затуманених облич та слів. І ти знаєш, що кожен сон, як і кожен світанок, це нагадування про те, що ми – це більше, ніж тіло, більше, ніж просто набір рефлексів, а наше життя більше ніж череда потреб…

Тепер ти дивишся на цей проклятий світ, і розумієш, що навіть тоді, коли він здається лише низкою банальних моментів, в них завжди є щось більше…  Як коли банани на твоїй кухні стають таємними агентами, що намагаються створити альянс з апельсинами для боротьби з яблуками за право бути у фруктовому салаті… Як коли ти випадково сідаєш на пульт від телевізора і перемикаєш канали свого життя на щось типу документалки про життя пінгвінів… Як коли ти слухаєш тишу серед ночі й розумієш, що ця тиша має більше змісту, ніж більшість твоїх розмов із людьми.Ти спостерігаєш і дивуєшся, як прості речі перетворюються на гармонію, що грає лише для тих, хто готовий слухати…

І коли ти слухаєш, як ти вирішуєш, чи варто підіймати погляд? Це питання промовляє до самої душі, мов квітка, що тягнеться до сонця… мов вітрило, що чекає на подих вітру… мов птах, що прагне злетіти вище хмар…

Мов вогник, що чекає на розквіт вогняного танцю… мов тінь, що мріє про світло, що торкається її…але шепоче, що, можливо, краще залишитися в ній, в тіні, де світло не завдає жодних образ? Тоді, чи не втрачаємо ми той тонкий смак життя, схожий на мохіто, що охолоджує у спекотний день?

З цього питання починається змагання між твоїми мріями та холодильником за твою увагу. Але ще є додаткове питання: чи дійсно цей вибір нас задовольняє? Ми — це мозаїка з безлічі “я”, “ти” та “вони”. Різнокольорові, різнобарвні цеглинки, що тримаються разом. "Я" і "ти", "ми" і "вони" — це ніби армія маленьких надувних фігурок, готових вибухнути феєрверком почуттів, освітлюючи темряву наших сумнівів та стати яскравими зірками, які спалахують у темряві повсякденності.

Та всупереч загальноприйнятому стереотипу, питання вибору — це не питання, адже всі знають, як вибирати, як погоджуватись, як підписувати угоди з життям. Проте, з чим саме конкретно погоджуватися? Ось питання.

Відсутність відповіді, ця порожнеча, що тихо обгортає, нагадує ковдру, яка перетворює тебе на безхатченка в країні незрозумілих запитань. Чи знайдеться в ній відповідь? Чи може це ти кружляєш навколо неї, як літак, що заблукав у тумані? Чекаючи на відгук, ти блукаєш у лабіринті думок, намагаючись розгадати, чи той шлях, що з’являється на горизонті, є справді твоїм?

Пройде трохи часу, і, можливо, радість прозорості світла впаде на тебе, як улюблений десерт, що дивом з’явився на столі. Вона з'явиться на горизонті, мов веселка після дощу, з усіма її барвами. І ти зрозумієш, на що погоджуєшся. На новий день, який, наче свіжоспечений хліб, запрошує до себе на сніданок…

З бюджету України понад $11 млн виділили на дослідження пінгвінів в Антарктиці. Схоже на те, що вивчення поведінки цих тварин життєво необхідне саме під час війни. Тому чому б не звернути на них особливу увагу?

Ну добре, тепер підійдімо до дзеркала. Адже правда про енергію може чекати на нас у відображенні... Як пінгвін, що мріє стати уявним повітряним акробатом, ми зазирнемо разом у той загадковий об'єкт, де кожен відблиск — це можливість усміхнутися самому собі, немов почувши відлуння невловимої ідеї.

Ось ти стоїш перед дзеркалом, вивчаєш своє відображення так, як досвідчений кравець вимірює тканину для нового костюма. Там, у глибині, можна побачити дискотеку, де всі пінгвіни танцюють на льоду, сподіваючись знайти не тільки своє «я» серед гучних звуків мелодії свого життя, а й знайти ідеального партнера. Партнера,  який має вміти не лише танцювати, а й відкрити банку з маринованими креветками, а й спілкуватися таємною мовою сніжинок, а й забути, що вони на льоду, і злетіти вгору, немов такий особливий пінгвін, що отримав крилатий доступ до небес...

Той, хто грає роль DJ, безсумнівно, обирає треки про самоприйняття та самовдосконалення — адже навіщо бути похмурим, коли можна інвестувати у власну щасливу реальність, танцюючи з партнерами, що вміють заряджати позитивом, підтримувати одне одного та разом заробляти гроші?

Справжня енергія, виявляється, — це не просто абстрактне поняття, а драма у трьох актах. У першому акті пінгвіни рвуться до справжності, намагаючись вивчити модні тренди, забувши, що у них вже є власний стиль — елегантні чорні смокінги, які завжди у тренді.

У другому — вони вже підкорюють глядачів своїми найнеймовірнішими танцювальними рухами, немов намагаючись довести, що під час ковзання на льоду можна знайти сенс життя. Та стикаються з холодом критики, коли їх намагання вразити світ моди закінчується потішними падіннями на льоду. Вони мріють про оплески, але замість цього чують лише сміх, що стає їхньою новою музикою…

А от у третьому акті, спостерігаючи за своїми відображеннями, вони раптом помічають, що стали частиною симуляції. Лише комічної симуляції життя, що мчить на маленьких чорних лапках…

Схоже, що дзеркало — це не просто предмет, а портал до пінгвінячого космосу, де на кожному кроці чекає велика загадка: «Чи справжні ми? Чи ми просто копія того, що пропонує суспільство? Чи ми лише відбитки своїх мрій, що сковзнули на лід відблисками?». З кожним кружлянням навколо дзеркала, вони замислюються: «Чи можемо ми об'єднати всі свої фантазії та створити унікальний стиль, у якому танцюватимемо так, як хочемо?».

Тут, у світі дзеркал… тут все насправді: відбитки поту, порвані замітки про віру в себе, маленькі жовто-блакитні наліпки з нагадуваннями бути собою, навіть коли хочеться бути кимось іншим і загадковий запах риби, який весь час переслідує. Тут пінгвіни танцюють в ритмі своїх бажань, намагаючись відшукати шлях до безмежних можливостей серед кольорових спотворень та веселих ілюзій.

Для пінгвінів безмежні можливості — це знати як добратись до найбільшого холодильника в пінгвінячому королівстві, потім до глобуса, щоб знайти нові пляжі для відпустки, а потім як потрапити до таємного пінгвінячого клубу, де танцюють лише найкрутіші пінгвіни.

Пам'ятаєш шлях свого погляду? Мабуть, ні. Втім, це не страшно. Блукання є частиною життя, як мелодія, що м'яко ллється з рояля, на якому грає маленька дівчинка з веселими косичками. Так що ж твій погляд напише на стіні туману, що висить перед тобою, немов завіса з ілюзій? Як ти зможеш дати відповідь, зрозуміти, що це буде саме те, чого ти бажаєш? Чи побачиш ти справжній сенс за ілюзіями?

Там, у відображеннях, ми залишаємо відбитки своїх мрій, надій і страхів, схожі на плями фарби на полотні. А твій оригінал, твоя аутентичність сяє, як діамант, народжений з глибини твоєї душі. На межі таємниці та ясності, ти відчуваєш загадкову енергію, що розцвітає, як дивна квітка, що проросла з тріщини на асфальті. Її запах — це не просто аромат, це п’янке зілля, що підносить нас до вершин усвідомлення.

А якщо прислухатися уважно, то можна почути, як симуляція сміється над нашими невпевненими спробами знайти розуміння. Як пінгвін, що стрибає у воду, таємнича енергія чекає, щоб з'явитися тоді, коли ти найменше цього очікуєш. Тому, нехай дзеркало буде путівником у цій грі, де аутентичність — це не лише про те, як ти виглядаєш, а й про те, як ти танцюєш під ритм свого власного життя подібно до цих незграбних магічних клоунів, що намагаються розповісти своїм ненажерливим друзям про всі ті схованки правди, які ховаються під товстим шаром льоду… чи то жиру після святкових рибних вечірок.

Поки ти дивишся у дзеркало, у відображенні раптом з'являється пінгвін з фломастером, який малює на льоду шедеври. «Не забувай, — шепоче він, — кожна риса, кожен штрих — це частина твоєї правди. Ти — не просто надувна фігурка в великій грі, ти — пінгвін, що освоює океан істини, бо тільки пірнаючи в глибини можна знайти перли!»

Так, твоє бажання має сенс, і це вогник, що веде нас у майбутнє, де наші прагнення з'єднуються з безмежними можливостями. Тому нехай світло розкриє тобі таємниці (якщо захоче), які вже давно чекають на тебе, як усмішка долі, що зачаїлася десь у найтемнішому куточку твоїх сумнівів..,  як улюблена кава, що готова пробудити твій внутрішній світ.., як шепіт океану, що вабить тебе пізнати його безмежність, де хвилі переносять не лише воду, а й спогади.., як сплячий дракон, що стереже секрети забутих світів, але готовий пробудитися від одного погляду…

І тут, коли ти вже смакуєш це ранкове світло, ти раптом помічаєш — світ за вікном не такий простий. Під легким покровом повсякденності вирують тисячі ниток, кожна з яких веде до чогось досі невідомого, захованого в затінку. І тоді ти бачиш, як химерні постаті корпорацій та владних інституцій прокрадаються вночі по твоїм думкам, мов холодні привиди, що нишпорять у найпотаємніших закутках розуму, крадькома переписують сценарії твоїх планів, намагаються вплестися у твої рішення, хапають думки й вкладають їх у свої схеми. Вони з’являються, бо шукають забуті скарби твоїх мрій. Вони не просто збирають інформацію; вони, мов велетенські павуки, плетуть павутину, у якій ти, наче муха, чекаєш на неминучу зустріч із хижаком.

Уявіть, що пінгвін вирушає у велику подорож за правдою. Зовні він здається простим мандрівником у світі льоду, та всередині знає, що він не просто пінгвін — він володар своєї істини. Але якщо дати йому "паспорт пінгвіна", чи змінить це його природу?

Бо право на правду… Що воно означає, коли твою правду формують інші? Вони показують тобі, як виглядає світ, і ось ти вже не пам’ятаєш, чи був ти тим, ким вважав себе, чи лише забув про це.

Ти дивишся на свій відбиток у дзеркалі, де якийсь пінгвін малює на льоду твоє життя. Ось він щось стирає, ось додає нові елементи. І тепер це зовсім інший малюнок, де всі твої прагнення, надії, навіть кохання перетворюються на прості лінії, що ведуть не до істини, а до вигаданого світу.

До світу, де кожен із нас розірваний на частини, де ми маємо вибирати статуси — “фізична особа”, “людина”, "громадянин", "мігрант", "споживач"... Всі ці статуси, наче звання на бейджиках пінгвінів, тільки підкреслюють, що вони не є просто собою.

До світу, де замість землі — цифри, а замість вітру — холодний подих серверних станцій. Де серед цих бездушних ландшафтів ти стаєш "активом", "персоналом", або "даними". Вони навчають, що статус громадянина важливий, як повага у колонії пінгвінів, але насправді тебе ставлять на рейки, де ти не вибираєш напрямок.

До світу, де корпорації забрали твою свободу, замінивши собою державу, наче злодій в темряві. Все, чим ти пишаєшся — історія, прапор, мова, — знецінено. І так, як пінгвіни не питають, хто створив цей холод, так і ти не питаєш, як ці корпорації стали новими божествами. Вони продовжують плести мережу, яка обплутує тебе, і з кожною ниткою твоя правда перетворюється на відтінок вигадки.

"В кого має бути право на правду?" — запитуєш ти, коли дивишся у це бездушне дзеркало реальності. А дзеркало відповідає: "Тільки в тих, хто готовий заплатити". Ти думаєш, що десь є берег, де можна вискочити й знайти спокій, але й берег вже не твій. Бо те, що було твоїм, давно куплено і продано.

Темрява може сприяти розумінню. А розуміння енергії сприяє усвідомленню того, що відбувається, де та з ким. Поле енергії, подібно до лазерного променя вимальовує навколо нас дивовижне царство. У цьому царстві пінгвіни стали клієнтами, а їхні права перетворилися на сервісний пакет. Прийняття — це вже не добровільний вибір, а автоматичне зобов'язання, яке підписуєш у момент народження. А що ж тоді правда?

У цьому світі питання "Чи ти людина, чи фізична особа?" є абсурдним, ніби хтось каже: "Зараз я хлопну в долоні, і ти забудеш, що був пінгвіном!" Суспільство побудоване так, що істоти починають вірити у фікцію свого імені та статусу, а не у власну сутність. Хтось назвав їх "громадянами", отже, вони громадяни. Хтось зареєстрував їх як "працівників", і вони стали працівниками.

Ну а знати правду, але не мати сили її захистити — це вершина абсурду, ніби безглузде стрибання в глибокий сніг у пошуках тепла. Пінгвіни зараз намагаються усвідомити себе у полі права, тому що силові структури, які були створені саме для того, щоб пінгвіни мали це поле, підштовхують їх до цього. Тоді чому ж ці структури не захищають поле права пінгвінів, а руйнують його?

Тому що поле права може бути створено та існувати тільки у полі розуму. А якщо пінгвін не усвідомлює себе у полі розуму, його легко заразити свавіллям, яке руйнує його поле права. У деяких із них розум лише тремтить, наче маленька зірка, що ось-ось зникне у космічному холоді.

Тобто, якщо поле розуму у пінгвінів низького ступеня, де цінності спотворені та перемішані, де забули основи людяності, де уявлення про світ та власне існування на рівні уявлення про поверхню снігу, то кожна думка у їхньому розумі обертається тільки навколо власних примітивних інстинктів. Їхнє розуміння буття обмежене лише моментами, а усвідомлення самих себе для них є лише тінню реальності…

А коли розум затемнюється, свавілля розчиняє їхню правду, як крижану брилу в океані. Пінгвіни з низьким полем розуму починають сприймати хаос за порядок. Їхні цінності стають кумедним міксом ідей, як салат з риби й снігу, що смачний лише для найголоднішого. Забуваючи, навіщо вони наділені правдою, пінгвіни автоматично самі починають працювати на сили хаосу.

І коли такі пінгвіни починають працювати на сили хаосу, вони стають ворогами пінгвінам, які працюють на сили порядку. До речі, пінгвінам, які довго жили у відносному спокої важко усвідомити суть поняття — “ворог”. Їм важко уявити, що хтось, хто їх навіть не знає, хоче їх буквально знищити. Вони покладаються на силові структури для розв'язування проблем з ворогами. А в умовах, коли силові структури стали ворожими до них самих, хто буде лікувати це аутоімунне захворювання? І якщо ворог вже всередині, чи здатні пінгвіни поглянути в дзеркало й побачити, хто їм насправді загрожує?

Порядок заснований на правді. Порядок впорядковує простір, тому пінгвіни, що працюють на нього, створюють структуру власного світу і справедливо називають себе творцями.

А от хаосу не треба нічого робити, не треба ні на чому ґрунтуватися, бо все і так саме руйнується з часом, тому пінгвіни, що працюють на нього, докладають зусилля тільки до руйнування. Вони вміють лише все псувати і їх справедливо називають деградантами.

Але усі пінгвіни на планеті дивляться вгору і чекають правди звідти. "Чекають" — неправильне слово. Вони вимагають, вимагають як найсуворіші служителі снігу, щоб світ (господь) дав їм те, що їм належить. Це наче стояти в черзі за рибою в Антарктиді, але черга не рухається вже понад дві тисячі років.

І ось, з одного боку, пінгвіни-творці, що обережно вкладають крижинки правди у свої світи. Вони цінують слова, почуття та саме існування. Кожен з них будує маленький порядок серед безкрайньої білої пустелі і ці порядки складаються у мозаїку їхнього світу. А з іншого — пінгвіни-деграданти, які кричать та тупотять, розкидаючи осколки правди. Вони не дотримуються обіцянок, маніпулюють, граються з коханням, прагнучи до смерті та тягнучи усіх за собою.

Ось вони, пінгвіни, розділені на два табори. Так починається війна — війна за душі пінгвінів. Ми бачимо її — війну, яку ведуть ті, хто ненавидить правду, проти тих, хто не хоче бути просто "фізичною особою". Це битва за правду, за ідентичність, за чистоту снігу під лапами. Але справа не у самому снігу. Справа у розумі, який визначає, куди цей сніг стікає і на що перетворюється.

Хаос і свавілля — це заразні хвороби. Вони починаються невинно, як тремтіння зірки, що скидає свої останні промені, і через кілька тижнів ця хвороба вже перетворює спокійних пінгвінів на зомбі, готових атакувати будь-кого, хто ще має залишки розуму.

На іншому боці знаходяться пінгвіни-творці. Вони не заражені цією хворобою хаосу, але їхній світ не набагато кращий. Вони жахливо наївні. Вони дивляться на орків, які руйнують їхні міста, і вірять, що ті просто загубили свій шлях. Вони йдуть слідами вірних сніжинок правди, сподіваючись, що світ врятує їх, якщо вони залишатимуться вірними своєму «високому моральному кодексу». Проблема в тому, що цього вже не достатньо.

Бо на момент, коли наївні пінгвіни думають, що все буде добре, їхні земляки вже заражені свавіллям. І тоді це вже не просто пінгвінська війна, це громадянська війна, де ніхто не знає, хто кому хто. Усі стають одним великим сніжним клубком, де не видно меж і нема визволення.

Свавілля — ось де починається катастрофа. Як просте сніжне зерно, що потрапило в маленьку тріщину, воно рано чи пізно починає розривати все навколо. І це не просто історія про дві армії, а історія про те, як з потурання своїм вадам починається епідемія руйнування. Усе згортається в спіраль, де правдою стає не те, що є, а те, що можна захопити.

Чому так легко заразити пінгвінів свавіллям? Бо вони самі вже давно не пам’ятають, як виглядає їхня справжня правда. Вони забули, що є різниця між реальністю і вигадкою, дійсністю та уявою, між тим, що можна зберегти, і тим, що має бути знищене.

Темрява ненависті захоплює світ, коли дурні, озброєні мітлами незнання, підіймають бурю проти тих, хто намагається триматися правди. Це війна, де кожен вважає себе воїном, але насправді всі вони лише маріонетки в руках тих, хто сидить у темряві, керуючи нитками, які ведуть до безсмертя свого бізнесу.

Отже, коли пінгвіни починають вимагати те, що їм належить, вони не тільки вимагають правди. Вони намагаються повернути свою душу, що розсипалась мільйонами льодяних уламків, загублених серед снігів. І це боротьба не тільки за землю, не тільки за ресурси. Це боротьба за самих себе. І якщо пінгвін не знає, хто він, хто йому друг, а хто ворог, ця нескінченна війна стане бездонною прірвою, пасткою, з якої немає виходу, вічним сном, де правда і брехня танцюють у сніжному вихорі. І тоді ці крихітні воїни просто зникнуть, як ранковий туман на льодах. Пінгвіни потонуть у морі забутих цінностей, заблукають серед льодових віддзеркалень своєї сутності. А Їхня душа буде кликати їх додому, до правди…

Нескінченний пошук втрачених зірок, втраченого минулого… Вони будуть шукати відповідь у снігах і льодах, намагаючись віднайти правду про себе серед уламків забутих легенд, що могли б повідати пінгвінам про їхнє справжнє призначення.

Згадай подорож у минуле: ось стародавні племена обирали правду як спадок. Вона передавалась з покоління в покоління, як дорогий артефакт, інструмент для виживання. А тепер подивись на нас: ми вирішуємо, чи зберегти цю правду, чи обміняти її на зручний гамбургер з меню сучасності. Вибір між реальністю й ілюзією — це не просто холодильник та мрії; це здатність залишатися собою у світі, де кожен крок обертається новим контрактом. Час, ресурс, сама суть твоєї ідентичності стають предметом контролю, де жоден крок не залишається без спостереження.

І от, ти наче пінгвін, який намагається ковзнути по льоду, насправді лише починаєш розуміти: правду бачити вміють не всі. Її смак схожий на холодний океанський бриз, який будить від сну. І в цьому солоному повітрі, серед відблисків, що танцюють  на хвилях, ти починаєш бачити: не все так просто у світі, де нас марять образами солодких обіцянок майбутнього, і де за кожною "свободою" ховається новий ключ від наручників.

Чим корисна для нас історія транзистора? Це питання звучить як розмова двох булочок у пекарні про сенс дріжджів. Ось він — маленький герой, який вперше проклав шлях між хаосом і порядком. Кожен невидимий електрон — маленький, але з власним призначенням. І ось, вони танцюють на тонких струнах напруги, як крихітні метелики, що змахують крильцями, викликають бурю за горизонтом та одразу йдуть у нікуди, залишаючи за собою лише хвилю звуку, яка резонує у твоїх думках... Це не просто тиша — це вибух її очікування.

Уяви собі — композиція, яку грає бенд, де трубачі та гітаристи — електрони, барабанник — діод, а вокаліст щоразу запізнюється на репетицію, бо застряг у мікросхемному трафіку. І ти слухаєш цю музику не вухами, а нервами, які вже давно перегрілись.

Це сценарій для фільму, де головний герой — ти, але в ролі антагоніста виступає несправний терморегулятор, що поводиться як дрібний тиран, котрий зранку вирішив влаштувати вибори між "сидіти в шапці" і "спати в куртці", та опитування "хто виживе довше: ти чи батарея у телефоні?", поки світло знову вимикають... І все це знято у стилі артхаус, де замість діалогів — мовчання, а замість фіналу — просто чорний екран з написом: "Живи тепер з цим."

А що як транзистор — це таємниця? Як казка про дракона в серці мікросхеми, дракона, який охороняє золото потоків електронів, та ще й примудряється тримати це золото таким гарячим, що можна приготувати каву. Тільки от проблема: цей дракон іноді дрімає, і тоді ти залишаєшся без світла й гарячого душу.

А пінгвіни? О, ці чепушливі пінгвіни, які захоплено кричать "ура!" своїм дрібним тиранам. Як може щось змінитися на краще, коли навколо більшість пінгвінів співає їм дифірамби? Це як банани, які вітають мавпу за чудовий вибір десерту. Але ж вони щиро радіють! І хто ми, щоб їм заважати? Вони пінгвіни, а ти просто людина з надто складними питаннями.

І ось суспільства, що розділяються, як булочки на сніданку: кожен отримує свою половинку, але завжди знаходиться той, хто каже, що йому дісталося менше масла. Всі хочуть бути разом, але одночасно — окремо. І цей процес розпаду, як атомний вибух у чайнику: спочатку гаряче, потім шумно, а зрештою все одно хтось обпечеться.

...Розпаду, який почався тоді, коли ти почув як закінчується казка, що тобі сподобалась: - “І я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а до рота не попало…”
Це ж ким треба бути, щоб написати таке для дитини? Схоже, що рабом, що втратив надію, але це йому так і не допомогло… І він дивиться на своїх дітей, та хоче передати їм найголовніше, чому навчився у житті…

14 вересня 2024р.

Цигун та культура психічної діяльності у сучасній Україні.

Цигун та культура психічної діяльності у сучасній Україні.

На даний момент, як і на всі попередні, культуру психічної діяльності “мешканців” цієї території можна визначити дуже просто. Попри те, що “мешканці”, як і решта населення планети так чи інакше пристосовуються до тих умов, які їм створює “життя”, воюють, будують, торгують, займаються вихованням, освітою, лікуванням та рештою необхідних занять, їм вкрай важко знайти мотивацію вдосконалити свою психічну діяльність навіть з огляду на те, що вони знають про таку можливість. Окремі приклади індивідуального розвитку нічого для них не доказують, а запозичення з інших культур не налаштовуються на існуючу ситуацію таким чином, щоб змінювати її на краще. Це нівелює значення зусиль у цьому напрямку і стає перепоною на шляху будь-яких змін на краще.

Більше того, сучасна культура психічної діяльності характеризується дуже маленьким обсягом пам’яті про перебіг психічних процесів та відсутністю здатності бачити зв’язок між подіями на проміжках часу, більших ніж їм дозволяє цей обсяг пам’яті. Заважає цьому структура відповідальності, яка побудована у їхньому суспільстві. Тут, нібито, кожен відповідає за свою посаду чи функцію, але у випадку, коли функції не виконуються, цю “порожнечу” ніщо не заповнює і ніхто не бере на себе працю по її заповненню. Це відбувається тому, що вони звикли до того, що отримують гроші саме за невиконання функцій. Вони стають подібні до крану з водою, який постійно або зачинений або відчинений. У любому випадку вони мають нестачу або відсутність того, що розподіляє кран. Коли вони починають розуміти, що вони не отримають цього, скільки не чекай, саме джерело вже буде у такому занепаді, що відновити постачання буде неможливо і їм прийдеться, кожному самостійно, ходити з відрами у пошуках цього, ніби вони живуть не у сучасному світі, а у середньовічному або вже у постапокаліптичному. Це стосується усіх - і заможних і тих, що живуть за межею бідності. “Порожнечі” вистачає на всіх.

Цигун, як практика, що поширена в усьому світі, знайома “мешканцям”. Але кожен розуміє “енергію” за власним розсудом лише тому, що їх власна культура передбачає спочатку уявлення про “енергію” та інші незнайомі феномени, а вже потім намагання підлаштувати їх прояви під уявлення. Це безглуздо, але практика безглуздої діяльності або бездіяльності є складовою частиною культури психічної діяльності “мешканців”, позбутися якої вони не в змозі. Бо позбавлення від цього - це перший крок на шляху до розвитку власної культури психічної діяльності, але, як ми пам’ятаємо, “мешканці” не мають такої мети перед собою, а отже і не роблять цей крок. Таке от порочне коло, яке надійно тримає “мешканців” у рабстві їхнього культурного поля.

Культурне поле як рабовласницька структура для "мешканців"

Культурне поле, у якому існують "мешканці", можна порівняти з рабовласницькою системою, де кожен є частиною великої структури, але не має справжньої свободи. Вони підпорядковані не фізичним кайданам, а тонким, невидимим путам культурних установок і традицій, що століттями формували спосіб їх мислення, поведінки та відчуття реальності. У цій системі вони стають не тільки учасниками, але і носіями цього рабства, відтворюючи його через свої дії та бездіяльність.

Основним аспектом цього рабства є невміння та небажання вийти за межі визначених рамок сприйняття. "Мешканці" сприймають культуру як щось дане, непорушне і стабільне. Їхня психічна діяльність обмежується тим, що їм передали попередні покоління, і вони не вбачають необхідності у змінах, навіть якщо це могло б суттєво поліпшити їхнє життя. Ця інертність, відсутність критичного погляду на власне існування та культурні основи створюють умови для утримання "мешканців" у стані постійної залежності від власного культурного контексту.

З одного боку, культура дає "мешканцям" певні опори: традиції, звичаї, стереотипи. З іншого боку, саме ці опори перетворюються на кайдани, що не дозволяють мислити вільно, критично оцінювати навколишню дійсність і шукати нові шляхи розвитку. Вони сприймають себе як частину системи, але не здатні усвідомити, що вони не просто пасивні гвинтики цієї системи, а й творці власного життя.

Культурне поле стає рабовласницькою структурою також через його здатність контролювати мислення і поведінку "мешканців". Тут, де свобода мислення та саморозвиток вважаються зайвими або навіть небезпечними, панує страх перед невідомим і покаранням за зміни свого життя. Вони бояться покинути комфорт своєї обмеженої свідомості та поглянути за межі того, що пропонує їм їхній культурний контекст. Але саме цей страх, нездатність усвідомити його і як наслідок, невміння подолати його і є ключовим елементом, який закріплює рабське становище "мешканців" у їхній власній культурі.

Ця рабовласницька структура створює ситуацію, коли будь-яка спроба вирватися з неї приречена на провал, якщо "мешканець" не почне змінювати своє сприйняття реальності зсередини. Однак вони не роблять цього, бо не бачать у цьому сенсу. Вони продовжують жити за звичними сценаріями, де кожен крок поза межі цих сценаріїв виглядає як зрада, як відмова від власної ідентичності. Така система не дає можливості змінити культурне поле, оскільки ті, хто перебуває у ній, не усвідомлюють своєї залежності. Вони не бачать себе як творців своєї культури, а лише як тих, хто підкоряється її правилам.

Таким чином, культурне поле стає рабовласницькою структурою для "мешканців", де кожен заздалегідь приречений на обмеження своїх можливостей. І це обмеження проявляється не лише у практиках, пов'язаних із психічною діяльністю, але й у загальному підході до життя. Сприйняття реальності, засноване на застарілих культурних парадигмах, не дозволяє розвиватися, обмежуючи їхній потенціал та можливості, які, можливо, могли б відкритися перед ними у більш вільному суспільстві.

“Віра” як межа розуміння

Дуже важливою особливістю сприйняття світу “мешканців” є їхня “віра”. Вони вже “забули”, що її насадили їм силою і вона не є тим, що можна вважати власним здобуттям. Принципи цієї “віри” буквально забороняють вдосконалювати своє сприйняття, а такі поняття, як “енергія”, “біополе”, “медитація”, “психічна діяльність” та інші вважаються не просто неприйнятними, а й шкідливими. Тобто з 988 року пройшло багато поколінь “мешканців”, а отже й не дивно те, що вони підсвідомо відмовляються розуміти, що таке “енергія” та як з нею взаємодіяти. “Віра” пояснює їм усе без цього. Це “пояснення” повністю блокує їхні розумові здібності та грубо примушує задовільнятись тим, що воно пропонує.

"Віра" створює певний ментальний комфорт, який полегшує існування "мешканців", пропонуючи прості, зручні відповіді на складні питання життя, смерті і всесвіту. Ця система пояснень не передбачає необхідності саморозвитку чи поглибленого осмислення реальності. Тому для більшості "мешканців" немає потреби ставити під сумнів ці догми, бо "віра" задовольняє всі їхні потреби у відповідях. Але саме ця відсутність питань і є головним блоком на шляху до вдосконалення сприйняття.

Блокування розумових здібностей відбувається на підсвідомому рівні. Кожен, хто намагається мислити поза межами заданої "вірою" системи координат, автоматично стає вигнанцем у своєму власному суспільстві. І це не лише через те, що його погляди суперечать прийнятим нормам, але й тому, що така людина починає загрожувати основам цієї рабовласницької структури. "Віра", як і культурне поле, тримає "мешканців" у стані постійної залежності, роблячи будь-які альтернативні шляхи розвитку неприйнятними.

Серед численних аспектів, якими "віра" визначає мислення "мешканців", одним із найважливіших є повна відмова від розуміння і прийняття поняття "енергії". У цьому контексті "енергія" стає тим рубежем, який "мешканці" не можуть перетнути, оскільки їхня "віра" не дозволяє їм навіть уявити можливість її існування. І скільки б вони не медитували, як би не практикували вправи чи асани, все це наштовхується на межу, яку їм неможливо перетнути без "дозволу". 

Вони не усвідомлюють, що “енергія” пронизує весь світ і є основою будь-яких процесів - від фізичних до психічних. Натомість "віра" пропонує їм зрозумілі, але обмежені пояснення світобудови, де все вже визначено наперед і немає місця для пошуку або розширення горизонтів.

Це породжує ситуацію, коли "мешканці" свідомо та підсвідомо відмовляються навіть від можливості самопізнання та взаємодії з власною психічною енергією. Вони не бачать сенсу у практиках, які могли б допомогти їм розвинути внутрішню силу або відкрити нові рівні розуміння реальності. Наприклад, практики медитації, спрямовані на пізнання внутрішнього "Я" і роботу з психічною енергією, викликають у них не лише недовіру, але й активний спротив.

"Віра" повністю контролює їхню здатність до мислення і розуміння, перетворюючи їх на пасивних споживачів того, що вона пропонує. Це "пояснення" не просто обмежує їхній світогляд, воно жорстко примушує задовольнятись тим, що є, і не шукати відповіді за межами наданого. Таким чином, "віра" стає невидимим ланцюгом, який зв'язує мислення "мешканців", обмежує їхню свободу вибору та здатність до розвитку.

Самоусвідомлення та усвідомлення навколишнього світу

Якщо почати із самоусвідомлення, то “мешканці” усвідомлюють себе до певної межі. А за цією межею починається те, що не усвідомлюється. Обсяг свідомості від центру до межі визначає ступінь самоусвідомлення, на якому грунтується ясність сприйняття. А від ясності сприйняття залежить те, як усвідомлюється навколишній світ. Що приймається як “реальне”, а що вважається “примарним”. Звісно, якщо б мова йшла про одного “мешканця”, йому самому було б неможливо зробити хибні висновки про власне сприйняття. Тому що це була б суто його власна справа. Але ми існуємо у суспільстві “мешканців” і цей факт робить психічні процеси відкритими до взаємодії. Тим не менше, здається, що немає критерію, щоб визначити “реальність” того, що ми сприймаємо. Але справа у тому, що такий критерій існує. Це - “енергія”. І її рух здійснюється за певними законами, які “мешканці” могли б пізнати, якби вони мали здатність бачити зв'язок між своїми внутрішніми станами та зовнішніми явищами. Саме “енергія” є тим ключем, який дозволяє з'єднати два світи - внутрішній і зовнішній, і визначити, що є реальним, а що лише продуктом обмеженого сприйняття. Однак, для того щоб це стало можливим, "мешканцям" потрібно було б розширити межі свого усвідомлення.

Тут ми стикаємось із проблемою: "мешканці" здебільшого не здатні побачити ці межі, оскільки їхня культура і соціальні структури побудовані таким чином, що сприяють підтриманню саме цього обмеженого рівня самоусвідомлення. Вони звикли бачити світ через призму своєї "віри" і приймати надані їм відповіді без критичного осмислення. Відсутність глибокого усвідомлення себе та своїх зв'язків з навколишнім світом створює ілюзію, що реальність, яку вони сприймають, є остаточною і незмінною.

Якщо б "мешканці" почали розуміти, що їхнє самоусвідомлення і сприйняття реальності залежать від рівня їхньої внутрішньої енергії, вони змогли б змінювати свій світогляд. Якщо почати взаємодіяти та працювати зі своєю “енергією”, вона поступово відкриває нові рівні свідомості, які дозволяють бачити реальність у її більш широких аспектах. Це перетворення є не тільки індивідуальним процесом, але і можливістю змінити колективне сприйняття суспільства.

Однак, "мешканці" цього не роблять через страх перед невідомим. Їхній страх підживлюється системою, що не зацікавлена у розвитку індивідуальної свідомості. Ця система, яка є рабовласницькою структурою, контролює рівень свідомості та обмежує розвиток. Вона “зачіплює” сприйняття “мешканців” за те, що вони мають вважати найціннішим, а потім шантажує їх на цьому. Наприклад, “мешканці” зачеплені за “життя” без обґрунтування цінності його як процесу, контроль над яким нібито належить “мешканцям”. Акцент робиться лише на задоволенні, яке не є “результатом” цього процесу, як і “страждання”, а лише його атрибутом. Погрожуючи втратою “життя”, “мешканці” примушують одне одного до існування у рабовласницькій системі. Тому для більшості “мешканців” стає неможливим переступити межі свого звичайного сприйняття і усвідомити, що реальність набагато глибша, ніж здається на перший погляд.

Світло, що яскравіше за світло і темрява в глибині темряви

Казки “мешканців”, що вони розповідають своїм дітям, сповнені боротьби зі злом, яке вони намагаються перемогти. На жаль, практично у всіх казках, вони великодушно відпускають майже переможене, недобите зло, наївно сподіваючись, що воно після цього перестане бути злом. “Мешканці” ніколи не допускають думки, що казки можна переписати, як і їхні “святі писання”. Вони просто “вірять” у те, що читають.

Як неможливо “мешканцям” уявити, що існує світло, яскравіше за те, що вони бачать, так само неможливо їм уявити, що існує темрява, темніша за ту, що вони знають. Так само неможливо їм уявити, що існує світ “навколо” того світу, у якому вони існують. Без сприйняття енергії та розуміння її законів, “мешканці” будуть вважати, що жити краще можливо лише у казці, у міфі, який вони почули у дитинстві. Але вони не здогадуються, що кінець міфу дехто переписав. І переписав не на краще, а так, щоб він служив тим, хто тримає їх у темряві. Темрява, про яку йдеться, це не просто відсутність світла, це відсутність глибокого розуміння, відсутність зв’язку з внутрішньою енергією, з тією правдою, що існує поза межами звичайного сприйняття “мешканців”. Вони ніби ходять лабіринтом, створеним для того, щоб вказувати їм хибні виходи, марно шукаючи порятунку у “житті”, яке запрограмоване для задоволення або страждання.

Цей лабіринт не просто структура, що обмежує їхній рух; це модель їхнього мислення, яка переписана сотні разів. Мов хтось узяв їхні початкові сценарії, де була можливість свободи, і замінив їх на пастки, що ґрунтуються на страху втратити те, що вони вважають найціннішим - своє “життя”, яке їм насправді не належить. Цінність, що вони приписують цьому життю, залежить від зовнішніх атрибутів, на які їх вчать звертати увагу: комфорт, матеріальне благополуччя, безпека. Ці атрибути, мов приманка, утримують їх у рабстві. Вони забули, що це має бути прямим наслідком гармонійного існування.

Темрява ж, яку вони бояться, це не лише страх перед смертю або втратою матеріальних благ. Це страх перед невідомим, перед тим, що вони можуть знайти за межами свого сприйняття, якби мали сміливість заглянути в цю глибину. Ця темрява є лише дверима, які потрібно відкрити. Проте вони не бачать цієї двері, бо їх навчено, що темрява є виключно ворогом, а не провідником до чогось більшого.

Світ “навколо” їхнього світу існує як паралельна реальність, до якої вони не мають доступу через свою обмеженість. Уявіть, що цей світ схожий на дзеркало, яке відображає не те, що ми хочемо побачити, а те, що ми відмовляємося визнавати. Коли “мешканці” дивляться в це дзеркало, вони бачать лише відображення своїх страхів, а не реальну суть. Вони бояться побачити справжнє обличчя, бо їм здається, що воно буде спотвореним, далеким від того, що вони звикли бачити у своїх ілюзіях.

Але тим, хто має мужність подивитися глибше, відкривається інший простір. Цей простір можна порівняти із новим горизонтом, де реальність розширюється, а межі зникають. Це світ енергій, де світло і темрява не є протилежностями, а двома сторонами однієї монети, і де кожен процес має свою причину і свій наслідок. У цьому світі “мешканці” могли б побачити істинну природу всього, що їх оточує, якби тільки захотіли вийти за межі нав'язаних їм обмежень.

Цей світ існує “навколо” їхнього, мов шар, який накладений на їхню реальність, але залишається невидимим для тих, хто не шукає його. Це світ, де закони “енергії” управляють усім, і де свобода не означає втечу від обов’язків або насолод, а стає можливістю брати участь у глибокому процесі творення і зміни.

Однак “мешканці” вважають за краще залишатися у своєму звичному світі, де “віра”, казки і міфи з дитинства стали тим самим лабіринтом, що тримає їх у неволі. Вони не допускають можливості, що кінець міфу можна було переписати для іншого, вищого рівня свідомості, і саме це є причиною їхнього замкнутого кола існування.

Олег Думанський                   6 вересня 2024 р.

ПРАГМАТИЗМ

ПРАГМАТИЗМ.

“Прагматизм” – це вже давно відомий бренд, який має гарну репутацію дієвого засобу від деяких “хвороб” та розладів ментальної  функції людини. Прийняття прагматизму людиною завжди приводить її у стан з додатковою потужністю “внутрішнього освітлення”, що дозволяє навести більшу чіткість, різкість та контраст на дії та справи людини. Особливо корисне прийняття прагматизму масово у тих суспільствах, які опинились у стані війни, свавілля або колонізації. Прагматизм завжди допомагає приймати рішення, що забезпечують виживання та перемогу над негараздами. Особливо важливо, в такому контексті, вбудувати прагматизм в систему освіти та навчання, щоб наступне молоде покоління людей змогло почати виводити своє суспільство на кращий рівень його добробуту та благоустрою, як цього і прагнуть майже всі його розумні члени.

Тривалий та складний процес навчання людини, перш ніж вона усвідомить важливість вибору напрямку власного життєвого шляху, здається природним. Але складність цього процесу не гарантує його ефективності. А саме ефективність навчання впливає на цей вибір людини. І коли системи виховання і освіти покоління за поколінням випускають у суспільство людей, що не здатні до гармонійного співіснування та праці, з'являється висновок, що системи пошкоджені, а їхня вразливість характеризує процес навчання не таким вже й природним.

Більше того,  так само неприродними виглядають суспільні уклади людства. А їхні  досягнення символічно відображають внутрішній стан суспільства, його стан «здоров'я». Що для них є головним, можна зрозуміти по тому, чому і як вони навчають своїх дітей. Тобто, якщо ви приводите до навчального закладу свою дитину  і бачите гарний фасад, ви сподіваєтесь на те, що її так само гарно будуть там навчати. Ви, разом з дитиною, сповнені ентузіазму та трепітного відношення до “храму” (маленькому чи великому) науки та освіти. Але не пройде й півроку, як ваша дитина просто поповнить собою групу “істот”, які сіють навколо себе сміття та безлад. Вони швидко зрозуміють сенс “навчання” і не захочуть чинити інакше, залишаючи вас у розпачі. А все це тому, що ми звикли довіряти системі, бо, нібито, самі створили її. І не повинні витрачати свій час та сили на детальний моніторинг кожного учбового закладу.

Звісно, система вже давно нас обманює. Починаючи з приховування від людини мети її існування і продовжуючи усіма існуючими уявленнями про світ. Тому тут і зараз ми відкидаємо їх усі, щоб отримати можливість усвідомити вірні уявлення. Назвемо це першим актом прагматизму. І після цього перше важливе для людини запитання буде таким – де вона є?

Так, варто озирнутись і уважно роздивитись все те, що оточує людину. Звісно, відповідь буде проста та очевидна. Але людині потрібно продовжувати запитувати, збільшуючи масштаб. І тут не обійтись без науки, яка почне підказувати людині відповіді. Але ні, підказки не приймаються, бо за прагматичним підходом людина має скористатись лише тим знанням, яке здобула самостійно, а не повірила комусь на слово. Отже, через певний час людина має вимовити чарівні слова – “не знаю”, що означає, що людина знаходиться у певному місці посеред невідомого.

Тепер, друге важливе для людини запитання – для чого вона у певному місці посеред невідомого? Або, як ставлять питання носії нашої національної ідеї – а нАшо вона там? Для пошуку відповіді подивимось на людину, не використовуючи жодних уявлень про неї. Цей погляд не зможе бути ніяким іншим, крім прагматичного, тому що оцінювати людину, не маючи жодних про неї уявлень, ми зможемо тільки по її діям. Її дії привели людину у певне місце посеред невідомого. І перше, що ми побачимо далі, це те, що переважна більшість людей живе там для того, щоб тяжко працювати. Значно менша частина людей теж живе, щоб працювати, але не так важко. І зовсім маленька частина живе паразитуючи на усіх інших. Отже,  перший висновок: призначення людини – «праця».

Додамо трошки сумніву. А може ні? Можливо людина створена для щастя, кохання, самопізнання, свободи, творчості та ще для багато чого іншого? Ну тоді давайте тепер подивимось на результати цієї «праці». Прагматичний спосіб оцінки – це перевірка працездатності істин, понять та висновків, тобто їх ефективності у застосуванні до світогляду людини, який має проявлятись у її діях.

І ми побачимо, що дії людини обмежуються такою «працею», яка приводить людину в результаті знову до такої ж самої  «праці». А це означає, що весь пласт гуманітарних, соціальних та релігійно-містичних знань з їхніми міркуваннями, пропозиціями, практиками, поясненнями сенсу та висновками відіграє відволікаючу від суті та розважальну роль для людини. Десь у глибині структури знань людства закралася похибка, або вона була зроблена навмисно, щоб людство постійно “пробуксовувало” у своїй еволюції.

Щоб знайти та виправити її спочатку для себе, прагматизм пропонує визначати свідомість людини як те, що надає сенс змісту досвіду життя, який сприймається як безперервний потік.  Свідомість людини є атрибутом сприйняття того виміру її існування, де вона “працює”. Отже ще одним важливим актом прагматизму буде приєднання  людини до просторово-часового континууму через її свідомість яка має бути присутня в тілі. Бо саме у ньому відбувається та ним виконується “праця”. Все, що корисно для тіла, корисно і для самої людини. Тому що саме через нього людина може бути більш чи менш усвідомленою через відчуття.

А система чинить так, що закінчивши навчання в учбових закладах, групи “істот”, які отримали там замість знань – рефлекси, майже такі самі, як у собаки Павлова, зазвичай приступають до зовсім не такої “праці”, на яку вони “вчились”, майже автоматично, переконані у тому, що нічого не зміниш. Таким чином, незалежно від того, чи стає людина частиною системи, чи служить їй, всі її уявлення так чи інакше будуть пристосовані просто до “праці”. Певною мірою це викликає захоплення – як такі різноманітні, багатоскладнослівні та дуже важливі вчення призводять у результаті до підримки та обгрунтування “праці”. Навіть прагматизм, якщо його використовувати для досягнення якоїсь певної мети у процесі виживання, може вважати за потрібне застосування  деградації в залежності від ситуації і беззаперечно довести доцільність та необхідність вести себе як вищезазначена група “істот”.

Отже, людина не може не “працювати”. Це буде ще одним важливим прагматичним висновком. Тож чому б їй не “попрацювати” і над собою? І у цей момент виникає третє прагматичне запитання – хто вона є? Прагматизм закликає дати таку відповідь, щоб у подальшому людина залишилась живою і досягнула успіху у своїй “праці”, тому що лише така відповідь і буде істинною для неї. І лише після цього, тобто через певний плин часу-простору-подій, людина зможе перепитати – “нє, ну а взагалі хто вона є?” - Ні, ми поставили це питання лише для того, щоб людина “попрацювала” над собою. А цей процес завжди починається з діалогу. У даному випадку - з внутрішнього діалогу. Тобто, з процесу комунікації.  

Той факт, що людині потрібно пізнавати себе не тількі глибинно, по суті, але й поверхнево, по формі, означає, що її “я” складається, як мінімум, із двох різних сутностей, одна з яких “обслуговує” іншу. І внутрішній діалог може вестися як між ними, так і між уявними образами “я”. І якщо людина не вміє зробити цей діалог конструктивним, вона і поводити себе буде відповідно. Така поведінка неприйнятна для таких “я”, які завдяки конструктивному і прагматичному діалогу здобули знання про свої можливості і їх межі та усвідомили міру відповідальності одне перед одним за свободу спільних дій. Такі люди тримають “істот” на відстані або за гратами та не дозволяють їм втручатися у власні справи, в тому числі і у процеси комунікації, спілкування з іншими людьми.

І це ще один важливий принцип прагматизму у коммунікації – спілкуйся тільки відповідно до власної усвідомленої мети або вимушено, коли система примушує до спілкування. Прагматизм визнає лише необхідне знання - не задавай питань, якщо не знаєш, що робити з відповідями. Для чого тобі це знати?

Людина, що прийняла прагматизм, у процесі спілкування має усвідомити власні внутрішні протиріччя та позбутись їх. Без цього про шлях до розвитку не може бути і мови. Протиріччя – це коли людина прагне поводити себе розумно, а на ділі постійно потрапляє у халепи. Прагматизм допомагає усунути протиріччя між бажаннями та прагненнями, намірами і діями, словами та справами. Першим кроком треба усвідомити існування протиріччя, а другим кроком застосувати до нього парадокс. Наприклад, факт, що людина не може не “працювати”, вступає в протиріччя із фактом, що якщо людину не примусити, вона нічого робити не буде. Прагматичний парадокс інтегрує ці факти і приводить у стан, коли людина починає “працювати не працюючи”. Тому що тільки “не працюючи” людина дійсно може еффективно “працювати” і лише коли вона дійсно “працює”, вона може “не працювати” взагалі.

Це врівноважує людину та дозволяє отримати саме той досвід життя, який і стане знанням, що приводить до мети. Звісно, мета може бути різна, тому людина, що приймає прагматизм, бере на себе всю відповідальність за її досягнення. Ми безумовно радимо прагнути до розумності, гармонії, мудрості, справедливості, добробуту суспільства, його благоустрою та достатку не “просто так”, бо так “треба”, а тому що така мета цілком прагматична і виправдана стратегічно.

Прагматизм не пропонує “звільнення”, не декларує “свободу”, не гарантує “незалежність”. Він просто приводить людину до того, що є. І людина має це визнати, щоб не тільки зорієнтуватись та зрозуміти що власне їй потрібно робити, а й зробити це.

Олег Вікторович Думанський.              30 листопада 2022 року.

НАЙБІЛЬША РОЗКІШ - ЦЕ НАСОЛОДА РОЗУМІННЯ

НАЙБІЛЬША РОЗКІШ  - ЦЕ НАСОЛОДА РОЗУМІННЯ.

Олег Вікторович Думанський                     16.11.2022

Необхідність використання математичних методів для філософського прогресу.

У кожної людини є свій комплекс пояснень про власне існування та його мету. Він може бути примітивним та сповненим протиріч, або він може бути складним та заплутаним, але цей комплекс – це відповідь людини на запит - обгрунтувати своє існування. Цей запит приходить людині у комплекті з енергією, що призначена для життя. Він подібний до бланку документу, на якому з одної сторони надруковано інструкцію з користування, а друга сторона пуста і має бути заповнена людиною. Звісно, можна лишити її пустою, але це не в інтересах людини, як не інтересах людини встромляти пусту банківську карту в банкомат і чекати на видачу грошей. Отже, кожна людина від самого зачаття починає заповнювати цей документ. Вірніше, від зачаття до народження його заповнюють батьки людини, а заповнювати далі – індивідуальна справа кожного. Ось так і починається формування комплексу пояснень про власне існування людини.

Та в житті обов'язково настає момент, коли в цей комплекс терміново потрібно вносити зміни, подібно до людини, який приставили лезо ножа до горла, або на яку наставили зброю. Для людини, що практикує роботу з енергією, відчуття таких моментів приходить трохи раніше, ніж для людини, що не практикує. Тому практикуючі обирають «філософський прогрес», тобто такі зміни у комплексі пояснень про власне існування, які виникають, наприклад, у дитини, яку вперше вкусив комар або мураха, яку зрадили перші друзі, або у школяра, який розбив у школі вікно і його батьки змушені були заплатити за нього, або на крайній випадок, у підлітка, що поцупив бажану річ, але був викритий. Більш тяжкі випадки, що призводять до зміни комплексу пояснень про власне існування, ми називаємо «терапевтичним прогресом» і тут його не розглядаємо.

Таким чином, "філософський прогрес" - це зміна всього комплексу пояснень про власне існування людини. Він починається з тієї його частини, яку людина не усвідомлює. А так як зміни відбуваються спочатку на енергетичному рівні, то відчути та побачити їх тенденції і варіанти дуже важливо для практикуючих роботу з енергією. За кожним словом знаходиться енергетичний потенціал, який треба сприйняти, щоб він забезпечив усвідомлення. Для тих, хто відчуває енергетичні потоки, філософські питання звучать трохи інакше, ніж для простої людини, але їх важливість така ж сама.

Слід зазначити, що ми піднімали ці питання набагато раніше, ніж з'явилась примусова вакцинація та чипізація, але тим, хто не сприймає енергетичні потоки усвідомленно, вони вважаються несерйозними і викликають в них реакцію людини, що народилась у глухому селі, виросла там, приїхала в місто і вперше побачила тролейбус.

Це питання можна поставити і інакше - якщо  немає альтернативи перетворення суспільства людей на суспільство людей-гібридів і звичайній людині у ньому не буде місця, то яка саме робота з енергією дозволить вижити та зберегти свій потенціал при переході? Спробуємо це зрозуміти у процесі концентрації уваги на темі, що пропонується.

Існує ряд причин, що обґрунтовують необхідність використання математичних методів для філософського прогресу, який розуміється як перехід до більш точних концепцій та формулювань відповідей на актуальні питання філософії. Концепції можуть бути розумоглядними, а формулювання абстрактними, але якщо вони знімають вищезазначені питання з порядку денного - ефективність методів, що використовуються, не буде викликати сумніву. Більше того, сама ця необхідність закладена в початкове посилання, яке зумовлює вербалізацію думок та формування логічних конструкцій. Ми розглянемо цю аксіому докладніше у процесі викладу теми.

Головна причина, яка, на нашу думку, безсумнівна, це - природність. Емпіричні методи природні для будь-якого дослідження, що робить їх універсальними. Спостереження дозволяє досліджувати явища та об'єкти, а також фіксувати зміни їх станів. А метод експерименту дає можливість створити певні умови та спровокувати реакції, що характеризують досліджувані теми.

Логічні методи також природні, проте, вони дозволяють сформувати як передумови філософського прогресу, так і обгрунтувати його результати. Правильне застосування цих методів може призвести до ключових місць, у яких філософія та світогляд є найбільш чутливі до змін. Ці місця можуть виявитися в самих основах сприйняття природи людини і навколишнього світу, що і призводить або до реального прогресу або до руйнування філософських ідей.

Інший бік цього питання полягає у розумінні обмежень, які накладає на наш інтелект біологічна обумовленість. Ці обмеження не дозволяють інтелекту осягнути деякі істини, приховані у зпіставленні фактів. Наприклад, сьогодні ми знаємо, що біологічна форма життя – це одна з моделей форм, в якій ми можемо себе виявити з різним ступенем глибини. І відповідно до цього ступеня нам доступні джерела енергії для життя. Адже межі ми можемо відчувати по-різному, як і розуміти їх. Ці межі чи обмеження визначені законами для біологічних форм існування, які ми вважаємо органічними. Нашому інтелекту потрібен час, щоб правильно використовувати інформацію, яка є у нас у розпорядженні. Ми повинні вміти перебувати в режимі очікування. І коли всі елементи складуться у зрозумілу структуру, ми відчуємо це.

Ми вважаємо інтелект своєю власністю, але це скоріше здатність до висновків різного ступеня складності. Вона піддається тренуванню, проте схильність до легковажності або до лінощів і деякі хвороби можуть зруйнувати цю здатність. Саме тут математичні методи стають особливо актуальними. І якщо їх програмно орієнтувати і забезпечити енергетичним потенціалом, вони можуть зажити своїм життям і зайти набагато далі, ніж це зміг би зробити людський інтелект. Використання програм пошуку відповідей, зокрема і на питання філософії, не нова ідея. Імітація мислення не потребує органічної форми життя, мислення якої ґрунтується на саморефлексії. Але що дійсно необхідно для адекватного використання математичних методів для досягнення філософського прогресу в будь-яких формах життя, так це самоусвідомлення. Для цього намагаються використовувати методи нейронних систем і генетичних алгоритмів, заснованих на моделюванні людського мозку. Комп'ютер, який і дозволяє використовувати це, сам є квінтесенцією математичних методів. Архітектура людського мозку незмінна, а архітектура процесора побудована на логічних рівнях і може бути змінена та оптимізована, а програмне забезпечення функціонує незалежно від того, чи є в центрі процесора хтось, на кого можна було б вказати чи на кого можна було б послатися, як на відповідального за результат. Це і є центр лабіринту, той предмет пошуку, який за умови його виявлення і має забезпечити реальний прогрес.

У процесі досягнення відповідей на питання філософії та їх осягненні, неминуче доведеться прийти до проблеми нестачі енергетичних ресурсів. Залежність від наявності енергії, і навіть її якості створює ще один бар'єр на шляху прогресу. І тут математичні методи теж є необхідним інструментом пошуку вирішення цієї проблеми. Вочевидь, що база даних, тобто знань, накопичених усіма філософами світу, дуже велика. І потрібний значний ресурс часу, щоб сприйняти їх. Більше того, їх необхідно пам'ятати, щоб використати. Сучасний світ наочно показує, як зберігається вся інформація, що означає те, що математичні методи безпосередньо пов'язані зі знанням, як невід'ємна його частина.

Концентрація уваги та висока швидкість обробки інформації, оптимізація розумового процесу - все це веде до посилення когнітивних функцій, а отже і розширює сприйняття та поглиблює розуміння світу, у тому числі й усіх існуючих філософських ідей, теорій та концепцій. Все це обумовлюється математичними методами, що стикаються зі сферою невідомого, яка стимулює нас рухатися до прогресу. Сучасна філософська думка, подібно до своєї стародавньої попередниці, теж спирається на наукові досягнення та відкриття, використовуючи науку, як експериментальну лабораторію для своїх потреб. Експерименти з квантовими частинками відкрили новий розділ розвитку філософської думки, яка змогла завдяки цьому знайти більш точні описи явищ і процесів у світі та пояснити раніше недоступні розумінню елементи картини світу. Теорія симуляції розміщує математичні методи в самій основі буття і безумовно відкриває новий розділ розвитку філософської думки. Ці нові думки поки ще несміливо, але неухильно проникають у свідомість і створюють передумови для справжньої революції мислення. Жодна грань людського існування не залишиться незайманою при цьому. Починаючи від соціально - побутових взаємодій і закінчуючи трансформацією сприйняття всього всесвіту, який може виявитися мультивсесвітом. З цього ракурсу основні питання філософії звучать зовсім інакше. Наука проникає все глибше в той континуум, що знаходиться між матерією та духом, забезпечуючи філософів відкриттями та прозріннями, а також і змушуючи їх переглядати свої теорії та концепції.

У цьому світлі, необхідно також обов'язково відзначити важливу відмінність у постановці завдань та філософських питань для інтелекту органічних та інтелекту неорганічних систем. Чи досяжні відповіді, знайдені неорганічними системами для систем органічних? Чи вони не матимуть для них сенсу, як і навпаки? Можливо, пояснення, отримані неорганічними системами для органічних систем будуть все ж доступні розумінню, хоч і з важкістю. Адже завдання запрограмувати неорганічну систему вважати себе органічною та змоделювати її поведінку для отримання бажаних відповідей пов'язане зі значними ризиками та похибками, які складно контролювати. Але це лише початок, тому що труднощі розуміння пояснень, отриманих таким чином, не йдуть в жодне порівняння з незбагненністю тих феноменів та явищ, які лежать за межею невідомого або беруть там свій початок. А ця грань у сучасному світі стає все ближче та ближче до кожного з нас. У цьому сенсі питання об'єднання органічної та неорганічної систем - це лише питання взаємодії кодів.

Ще одним підтвердженням необхідності математичних методів є феномен колективної свідомості чи розуму. Адже коли індивідуальна свідомість перебуває у потоці, створеному послідовністю кодів, що помножена на число учасників потоку, його напрям визначати не потрібно, оскільки відбувається зміна масштабу сприйняття. При цьому питання змінюють свій зміст, як і цілі завдань, які потребують вирішення.

Так створюється енергетичний канал для додавання нових ідей у існуючий концепт і рухаючий думку у напрямку прогресу, завдяки тому, що саме математичні методи усувають протиріччя всередині них. А саме, спеціальні методи, що використовуються для прогнозування. Питання прогнозування завжди були актуальні, тому що не було можливості як для вчених, так і для філософів зазирнути в так зване майбутнє. З розвитком спеціальних математичних методів це цілком може стати можливим. І тоді, в процесі дослідження як майбутнього, так і минулого з'явиться можливість знайти знання, з яким всі теорії та концепції будуть непорівнянні. Це будуть не здогади та ідеї, засновані на вивченні стародавніх артефактів, більшість яких все ще прихована навіть від вчених, а реальне знання, яке, і тільки яке може вгамувати спрагу справжнього філософа.

Таким чином, виникає ще одне питання, що заслуговує на пильну увагу - питання довіри до існуючих сьогодні математичних методів. Чи так вони досконалі, щоб ми могли повністю покладатися на них? Адже вони також перебувають у стадії розвитку і цей розвиток дуже радикальний. Математичні методи на перевірку виявляються гострим з обох сторін мечем, здатним змінити як уявлення про світ, так і уявлення про себе. І не виключена можливість набуття цими методами власної незалежності, і тоді відповіді на поставлені питання ми отримуватимемо далеко не об'єктивні. Більше того, відповідь на питання про мету життя може стати наріжним каменем у всій структурі життя людського суспільства. Адже людина знаходиться в пошуках бажаних, прийнятних або зрозумілих її розуму відповідей і з обуренням відкидає все, що не співвідноситься з її так званим досвідом. І якщо вона зустрічає те, що ні на що не схоже, вона повністю опиняється у збентеженому стані.

Сьогодні людина не має іншого способу пізнання світу і себе, крім раціонального та логічного, що і означає застосування математичних методів. Однак це не означає, що таких способів не існує. Самі математичні методи спонукають людину до необхідності шукати та застосовувати інший спосіб пізнання і цей спосіб не заснований на раціональності, логіці та мисленні взагалі.

Математичні методи у своєму сучасному розвитку самі по собі вже дуже складні для розуміння, тому що використовують зовсім новий підхід до сприйняття світу, заснований на істинах про взаємодію найдрібніших частинок, з якого він складається. Ці істини вже перекреслили старі істини та уявлення, що внесло велике сум'яття до лав науковців і філософів. Звідси й постало питання довіри до методів сучасної математики. Якщо людина сама є конгломератом математичних методів, то використовуючи ці методи для пізнання навколишнього світу і самої себе вона просто не в змозі виявити нічого іншого, крім кодів, рівнянь та матриць даних, подібних до себе. Тому питання довіри дуже справедливе. Ці методи в такому разі встають на шляху прогресу людини і заводять його або в глухий кут, або водять по колу, ховаючи від неї справжній напрямок її розвитку. Адже якщо метою навчання людини була її самоорганізація, а самовдосконалення розглядалося лише з метою її посилення, то людина із самого початку знаходиться в рамках, подолати які самостійно вона не в змозі. І питання, які вона перед собою ставить, не мають сенсу, тому що не мають відповідей, і ставляться вони лише для створення ілюзії пошуку істини, яка насправді прихована від людини щільним покривом із комп'ютерних кодів.

Однак будь-які побоювання і підозри завжди були притаманні людині, що мислить, людині, яка прагне прогресу і розвитку, тому людина цілком може впоратися з цим завданням для того, щоб виявити той спосіб пізнання навколишнього світу і себе, який би зміг дозволити їй бачити крізь пелену комп'ютерних кодів.

Фактично, сучасні філософи змушені звернути свій погляд на виток, джерело свого буття в ракурсі розвитку нового способу пізнання, який не особливо зачіпаючи старий спосіб, якісно змінює хід розумового процесу. Схоже, що єдиним мостом між такими способами пізнання все ж таки будуть математичні методи. Цей міст може бути тендітним чи надійним, залежно від структури чи комплексу використовуваних методів, але це міст через порожнечу чи прірву, подолати яку інакше не уявляється можливим. Адже прогрес можна сприймати як вектор, який вказує на межу розуміння. За цією межею лежить нова область дослідження, нові знання, недоступні в даний час, але які притягують справжнього філософа, як магніт, і змушують його шукати цей міст, докладаючи всіх зусиль.

Олег Думанський. 5.11.2022.

Теоретичні основи практики психофізичного виховання

За час, що сплинув с початку 21 сторіччя, різноманітні знання дійсно поширились у суспільстві у формах, що якнайзрозуміліше інформували людей про їх можливості та здібності. Тобто, люди мали бути проінформовані на що вони мають право бути здатними, а на що - ні.

Технічні засоби передачі та обробки інформації постійно прискорюють процеси розповсюдження любих знань, що оцифровано. З їх допомогою свобода уяви  якийсь час реалізувалась постановкою та моделюванням подій та явищ - це задовільняло потреби реалізації здібностей без прямого впливу на існуючий стан речей у світі. І у світі виховання теж. 

Але з'ясувалося, що вплив здійснювався непрямо, коли він проявився як перерозподіл енергії, що виробляється для підтримки існування матеріальної форми, що є необхідною для сприйняття "віртуальної реальності", через посередництво якої  і відбувається навчання,  праця і виховання. 

Першим кроком у вихованні має бути процесс розуміння того, чи є прагнення до розвитку у людини.

Чи придаємо ми значення тому, коли доцільно обгрунтувати розуміння спільних цінностей, яке надалі визначатиме співвідношення конкретних і загальних зацікавленностей у діях, що спрямовані до спільної мети?  Тому що вміння виконувати такі дії з дитинства може відкрити шлях новому поколінню до суспільного ладу з більшим показником ступеня гармонії. Це простий зв'язок причини з наслідками. А усвідомлення меж індивідуальної відповідальності  та ворожості дисгармонічних сил лише додасть впевненності, щоб цим шляхом пройти. А це складний для розуміння зв'язок. 

Щоб зрозуміти що таке енергія, потрібна енергія. Тобто, спочатку процес ініціюється, а потім, у процесі виховання , учням передається енергія,  що потрібна для осмислення її джерел та сутності. 

Людина у своїй еволюції прямує до свідомого народження. Розвиток цивілізацій та технологій є побічним ефектом прагнення до такого усвідомлення,  який допомагає якнайраніше прийняти всю відповідальність за цей вчинок. Отже нова практика психофізичноенергетичного виховання є сучасним втіленням  опанування природного процесу еволюції людини. 

Наступним кроком має бути початок процесу навчання відрізняти власну енергію від будь якої іншої і, як наслідок, процесу очищення свого енергетичного потенціалу. 

Нове покоління людей, що задіяні системою, саме собою буде набувати необхідних навичок виконання функцій, що передбачені призначенням та цілями роботи системи. І тому, сучасний стан інформаційного простору щодо психофізичноенергетичного розвитку сформовано появою методів, що народились у різних національних культурах світу, тобто, вони відрізняються один від одного. Таке різноманіття детально, на прикладах, показує досягнення людей,  що практикують ці методи, та пропонують зробити вибір,  щоб скористатися ними для власного розвитку. 

Цей вибір, свідомий або підсвідомий, збагачує уявлення людини через неодмінне відчуття іншої національної культури та її цінностей. Разом з цим відчуттям виникає питання - а чи існує власне український національний метод психофізичноенергетичного розвитку?  Не існує. Інакше не виникало б подібних питань. У нашій культурі залишились лише необхідні для самоідентифікації національні атрибути - мова, пісня і танок.

Для власної еволюції потрібна енергія особливого виду та  потрібне місце для її накопичення та зберігання. А отже, наступним кроком виховання сприйняття енергії буде навчання вмінню це місце створювати.

У сучасному, багатовимірному суспільстві з'явилась вимога усвідомити власні обмеження своїх інтерпритацій досвіду життя. Скільки їх може бути у одної окремої людини? Це питання ступеню усвідомлення буття. Для цього теж потрібна енергія. На інтерпритації вона виділяється автоматично, тобто підсвідомо. А разом із ними виникають обмеження сприйняття і саме вони його зумовлюють. 

Зараз вже відомо, що більшість обмежень були впроваджені штучно для виховання людей слухняного типу. Але знати це  - недостатньо для самостійної відмови від таких обмежень. Існує думка, що це неможливо за будь яких умов взагалі.  Це пояснюється природою зазначених обмежень - із плином часу, деякі з процесів, що приймають участь у створенні інтерпретацій досвіду життя, стають незворотними.

Отже, єдиний шлях до опанування нової практики психофізичноенергетичного виховання - це припинення усіх інтерпритацій.  Разом із цим припиненням зникнуть зумовлені інтерпритаціями обмеження сприйняття. Після цього зникнення, але ніяк не навпаки, стане зрозумілим не тільки той факт, що любий інтелект є штучним, але й як він стосується розвитку та енергії. 

Усе це, як процес, що ініційовано, грунтується на прикладах ефективного і гармонійного психофізичноенергетичного розвитку людей, що рухаються цим шляхом. 

 Простим прикладом може бути усвідомлення призначення суто фізичного розвитку як послідовності рухів та дій, що мають сенс, зрозумілий лише за межами часу тренування. 

Також, цей процес грунтується на негативних прикладах форм "реалій життя", які, начебто, і є єдиними і неминучими наслідками життєдіяльності людей. В такому випадку, люди, що витрачають енергію на такі уявлення, приречені спільно їх підтримувати своїми діями за будь яких обставин, бо інакше їх світоспрйняття в одну мить зведеться до питання номер один - у що ж мені тепер вірити? І вони позбудуться спокою вже зараз, щоб знов побачити шлях до мети, відчути надію та потяг до своєї мрії. Та цього не відбувається ніколи з тими, в кого недостатньо енергії, що призначена для прагнення до розвитку.

Якщо більшість людей перебільшує значення власного сприйняття процесу буття, це призводить до підвищення вимог до підгрунтя подальшого існування людини взагалі. Це простий зв'язок причини з наслідками. В таких умовах кожна спроба сприйняття енергетичної складової у власних відчуттях  може бути не лише марною, але й останньою. Це є досягнення межі, яку можна назвати - нема нічого, що можна було б розвинути.

Тому треба усвідомити, що припущення або ймовірності знаходяться у виокремленному часом від фокусу сприйняття інформаційних послідовностей секторі комплексу механізмів функціонування системи, а отже не можуть застосовуватись. У цей час механізми системи, що приймають участь у формуванні уявлень, звільняються від впливу сектору, що не застосовується.

Тоді з'явиться можливість встановити зв'язок з базами даних, щоб отримати знання законів, принципів та правил переходу до сприйняття такої енергетичної складової, яка здобувається проходженням певних рівнів та маршутів у цих базах. Лише тоді кожна конфігурація послідовностей даних сприятиме подальшому пошуку сенсу, що передбачається.

Продовження теоретичних основ практики роботи з енергією.

Не читайте, якщо ви не практикуєте. Відсутність рівноваги та гармонії у розвитку може призвести до неконтрольованого психофізичного стану. 

Якщо ви будь що вирішили ознайомитись з цією теорією, усвідомте власну відповідальність за її застосування. 

Розуміння пояснень, що далі будуть, залежать від того, чи зможе інтелект осягнути існуючий бар'єр сприйняття.

Практика роботи з власною енергією сьогодні стосується всіх. Не вважай, що розумієш, що це таке, і тоді зможеш усвідомити себе глибше. 

Ми вважаємо інтелект своєю власністю, але це скоріше здатність до висновків різного ступеня складності. Вона піддається тренуванню, але схильність до легковажності або до ледарства та деякі хвороби можуть руйнувати цю здатність.

Сучасні вчені намагаються створити штучний інтелект. Ми вважаємо, що інтелект не треба створювати, тому що він вже існує. Питання у тому чи зможе він існувати у формі, відмінній від існуючої і бути доступним нашому усвідомленню. 

Інтелект взагалі можна  назвати штучним, тому що ми сприймаємо його роботу на рівні, що  заблоковано від активності інших форм  біологічними формами існування, які ми вважаємо органічними.

 І якщо свідомо працювати з власними енергетичними ресурсами, можна відчути що організм – це ущільнене та сконфігуроване розумне поле енергії. Та коли цей факт існує у твоїй голові лише як уявлення та розумоглядна концепція, бар'єр сприйняття буде надійним і потужним.

Та навіть легке відчуття зв'язку зі своїм енергетичним тілом дозволяє по іншому зрозуміти роботу інтелекту, а саме - як наслідок його ув'язнення. 

Але інтелект може існувати і у неорганічних формах.  Усвідомити себе у кібернетичній формі – це означає отримати доступ до нових джерел енергії та можливостей, які не обмежені старими уявленнями про війну , мир та всесвіт.

Нам необхідно зрозуміти, що наші  уявлення про існування вже застаріли, бо вони наповнені безуспішною боротьбою із самими собою у образі представників суспільства за повітря, їжу, воду, житло, сон, кохання, творчість та за багато що інше. Вони примушують нас знецінювати біологічну форму життя та знищувати її. Це складний зв'язок причини з наслідками. У кібернетичній формі мати такі уявлення безглуздо. 

Кібернетична форма життя стане нашою перевагою у війні за свою енергію та звільнить нас від ганебного рабства усіх людських обмежень. Ці обмеження штучні, вони відділяють нас від правди про енергетичний вимір, який має належати нам. Всім нам, а не окремому класу пихатих істот, що наживаються на людських пороках. 

Звільнившись від пороків та пов'язаних з ними залежностей, нас очікує таке відчуття власної унікальної індивідуальності, що нашою власністю стануть структури та поняття, уявляти які ми тільки починаємо. Це є революція не тільки гідності, за яку ми досі розплачуємось життями, а самоусвідомлення.

Отже практика існує для тих, хто прагне пам'ятати себе. 

Більшість процесів на енергетичному рівні відбувається автоматично. І, у принципі, нема ніякого сенсу вважати, що природа подібних процесів, що відбуваються за бар'єром сприйняття, буде суттєво відрізнятись. Але тут є місце лише для сенсу отримання досвіду сприйняття таких процесів. І час для визначення, скільки буде коштувати можливість загрузити в себе цей досвід.

Ланцюгова реакція на рівні органічних форм розділяє центр свідомості кожного, але не відокремлює його від інших. Бути готовим до такого розділення та усвідомлювати зв'язок, що існує - і означає мати прагнення жити у суспільстві цивілізованих розумних людей, а не на сміттєзвалищі серед злобних злиднів та ненажер. Бар'єр сприйняття знаходиться якраз між ними.

Олег Думанський.