СЕРІАЛ, ЯКОГО ТИ НЕ ЗАМОВЛЯВ
Сезон 1. Океан Душ
s01_e01
Десь між всесвітами, у темряві, де зорі ще не визначились, чи вони справжні, існує Океан Душ. Це не звичайний океан із хвилями та солоною водою. Його крапля вміщує тисячі зламаних надій, а течії його плинуть від колективних марень до розчарувань. Душі, що тут опинилися, колись прагнули великого — істини, влади, безсмертя, кохання... Але натомість отримали підробки.
Одні з них замовили собі світи, де вони мали бути богами, а отримали дешеві декорації та бракованих NPC, що вічно зависають у розмовах. Інші прагнули досконалих тіл, а їм дісталася модель "Людина 2.0" з заводським браком: вічним свербінням у місці, якого не існує. Хтось шукав вічну мудрість і натрапив на стародавній манускрипт, що мав розкрити всі таємниці буття, але його автором був інфлюенсер, який написав "10 секретів успіху, про які тобі ніхто не розкаже (№7 шокує!)".
Так і плавали вони, ці душі, гірко зітхаючи та обмінюючись трагікомічними історіями про те, як їх ошукали.
Та кого б могла зацікавити ця клоака? Але Океан не був лише сховищем жалю. Простаки, що опинилися у ньому, все ще були сповнені сподівань та мрій. Вони пам’ятали (не знаючи звідки), що справжнє все ж таки десь існує і прагнули до нього. Таким чином вони приходили до висновку (і були впевнені, що він справжній), що за існування навіть у цьому Океані треба платити.
Але чим? Що у них було? Океан Душ був глибоким і безкрайнім (так їм здавалось), та насправді ним керували хитрі власники, що знали кожну хвилю, кожну течію й безліч способів витягувати з душ (як корисні копалини з землі) усе, що вони могли дати. Якщо душа не мала чим платити, вона все одно платила.
Власники Океану витягували з неї все, що могло горіти й світитися — життєву силу, віру та сумніви, які ретельно фільтрували й продавали як “ексклюзивну реальність” тим, хто ще вірив у свободу вибору… кохання, але тільки таке, яке могло стати вигідним товаром, наприклад, у вигляді “романтичних пакетів” на вихідні… спогади про теплі дні, пакуючи їх у баночки з етикеткою “Ексклюзивні мрії. Обмежений тираж”, щоб ніхто не міг зрозуміти, скільки циклів провів у цьому Океані…
***
s01_e02
Всі душі повинні були щось робити, така була умова їхнього існування в Океані. Вони повинні були розуміти, що таке робота та як її виконувати. Та річ у тому, що в тій самій Угоді на Існування, яку душі, звісно ж, прийняли та підписали (коли та як, вони не пам’ятали), не було жодного слова про те, що конкретно вони повинні робити. Але робити щось було обов’язково. Як дихати. Як їсти. Як ходити в туалет. Як випадково купувати непотрібне на розпродажах.
Ця потреба, яку душі повинні були задовольняти, була закладена настільки глибоко, що вони навіть не ставили під сумнів її існування. Вони не могли не працювати. Якщо з якихось причин вони переставали щось робити, вони починали робити дурниці. Океан одразу ж фіксував підозрілу поведінку та починав діяти.
Наприклад, якщо душа раптом зупинялася й починала думати про щось «непередбачене умовами Угоди», Океан миттєво реагував і запускав один зі спеціально розроблених сценаріїв покарання (офіційно це називалося «Корекційні Механізми Громадської Думки»):
Зниження рівня соціального кисню – навколо такої душі поступово зникало повітря для спілкування. Вона могла говорити, але її не чули, вона могла писати, але її не читали, на її існування реагували лише в разі потреби позичити в неї щось «до зарплати». У найважчих випадках навіть Google пропонував їй «Перевірте підключення до реальності».
Раптовий діагноз «Аномальне Світосприйняття» – це коли душа бачила реальність не так, як усі, і на неї починали дивитися з тривожним співчуттям. У легких формах це закінчувалося лекціями від колег («Та ти просто забагато думаєш»), у важких – екстреним викликом спеціальних органів реабілітації (лікування трудотерапією на державних проєктах).
Радикальна зміна алгоритмів реальності – усе навколо душі починало працювати проти неї: чайник закипав не вчасно, гроші розчинялися в платіжних системах, їй хамили випадкові перехожі, а в магазинах щоразу знаходили для неї неправильну здачу…
***
s01_e03
Таких механізмів було багато:
Запроторення в Океанську Клініку для Душ із Невизначеною Соціальною Функцією – душа отримувала офіційний статус «тимчасово втраченого елемента системи» та проходила курс примусового насичення сенсом (у вигляді тригодинних семінарів «Як знайти себе, якщо ти не знаєш, кого шукаєш»).
Додатковий податок на думання – якщо душа починала аналізувати систему і шукати вихід, їй автоматично призначався новий рівень податків на думки, ідеї та спроби розгледіти щось за межами звичних шаблонів. Це робилось у вигляді раптових витрат на ремонти, лікування або хабарі.
Швидке перенаправлення на Примусовий Корисний Контент – якщо душа занадто заглиблювалася в роздуми, їй підсовували нескінчені ролики з корисними порадами: «10 способів бути ефективним навіть у стані безглуздого існування».
Переселення в Чорну Зону «Самозайнятих» – душі, які занадто довго не мали офіційної роботи, автоматично зараховувалися до «незрозумілих суб'єктів». Вони змушені були шукати, чим би зайнятися, або погоджуватися на підозрілі пропозиції типу «Продавай повітря, поки воно ще безкоштовне».
Тимчасова депортація в Реальність-2.0 (Тестову Версію) – це коли душу відправляли в альтернативний симулятор із ще більшими проблемами, після чого вона сама радісно поверталася в Океан і більше не запитувала «А що, якщо…».
Ці механізми були настільки ефективні, що душі швидко поверталися до продуктивного існування. Адже без роботи вони могли усвідомити те, про що не можна навіть думати. А це було занадто ризиковано. Тому Океан розробив Систему Глибокої Зайнятості, або ж, як її ніжно називали власники, «Карусель».
Душі вірили, що якщо вони ну от ще трохи попрацюють – і свобода! Ще трішки – і сенс знайдеться!
Звісно ж, сенс був. Він був захований у спеціальному відділі – за трьома охоронцями, двома лабіринтами й одним відключеним ліфтом. Але поки душі туди добиралися, вони настільки звикали до процесу роботи, що забували, з чого та навіщо взагалі все це починалося.***
s01_e04
Тим душам, що мали трохи більше ніж пара люменів внутрішнього світла та жменьки невиразних переконань, давали особливу роботу.
Хтось ставав «Переконувальником Непереконливих» — пояснював іншим душам, чому вони повинні робити те, що робити не хочуть, і при цьому ще й дякувати за таку можливість. Деякі працювали «Доставниками Проблем» — приносили новини, від яких інші душі старіли на кілька років за один день. Були «Контролери Рівня Радості», які суворо слідкували, щоб ніхто не був надто щасливим без дозволу. Ну і, звісно, незмінні «Мовчазні Спостерігачі», які бачили все, але робили вигляд, що нічого не відбувається.
Були й інші, не менш важливі спеціальності. Наприклад, «Збирачі Забутих Гривень» — їхнє завдання було непомітно витрушувати з душ усе зайве, аби Океан не втрачав свою рівновагу. Вони довго навчалися мистецтву робити так, щоб душі самі з радістю віддавали їм усе, що мали, і ще й вважали це за честь.
Не менш важливою була професія «Стабілізаторів Потоку», які відчайдушно боролися за те, щоб душі не вибивалися з загального ритму, не пливли занадто швидко й не задавали дурних питань. Їхня робота полягала в тому, щоб м'яко, але переконливо пояснювати, що «так завжди було» і «так треба».
Були й «Охоронці Божественного Порядку», які завжди з’являлися в найнезручніший момент, коли якась душа починала підозрювати, що її дурять. Вони вміли майстерно змушувати всіх знову повірити у правила, навіть якщо ці правила мінялися прямо на очах.
Бізнесом у цьому дивному світі теж займалися. Його вершину займали «Перекупники Повітря» — душі, які продавали іншим те, що й так належало всім, але робили це так впевнено, що ніхто навіть не сумнівався у їхньому праві.
Але справжніми королями були «Відновлювачі Відновленого» — вони не створювали нічого нового, просто перекладали старе з місця на місце, називали це інновацією і брали за це величезні комісійні.
А десь у глибині Океану плавали «Проектувальники Надій», які малювали душам майбутнє, яке ніколи не наставало, але змушувало їх працювати ще старанніше…
***
s01_e05
Як тільки душа отримувала роботу, вона одразу починала почуватися більш значущою за інших. Вона дивилася на тих, хто ще шукає своє місце, з легким поблажливим жалем: «Ну, нічого, ще знайдеш себе». А якщо душа досягала того рівня, коли могла наймати інших душ на роботу, вона переставала вважати себе частиною звичайних хвиль Океану. Вона починала думати, що має якийсь особливий склад, благородну пінисту текстуру й глибокий аристократичний відтінок.
Океан це все підтримував. Бо щоб душі не впали у безкрайній відчай, треба було переконати кожну душу, що вона тут не просто так. Що кожна хвиля важлива. Що якщо вона досить швидко попливе у потрібному напрямку, то колись стане найвідомішою краплею в океані, тренером інших хвиль, особистим другом величезного кита, який розповість всі секрети океанських глибин на прем’єрній вечірці.
Та інколи, коли зорі хитро підморгували, в Океан занурювались Пірнальники. Вони не були душами, ні. Можливо, вільними потоками свідомості, що вміли розрізняти серед маси ошуканих ту єдину душу, яка ще не забула пароль до своєї старої пошти, де залишилася комбінація для розблокування внутрішнього спокою, хоча цей пароль і складався з 37 символів та випадкових смайликів…
Пірнальники йшли на ризик. Вони обережно підпливали до душ, придивлялися, вивчали їхні патетичні історії. Іноді одна душа видавалася їм гідною. Її треба було вихопити, висушити від ілюзій та перекувати у вільну силу. Але чи пощастить душі? І чи вдасться Пірнальнику здійснити трансформацію?
Бувало, довірлива душа, яку обрали, раптом починала верещати: "Ой, ні, я передумала! Поверніть мене у мій світ, де я верховний шаман серед плюшевих єдинорогів!" — і вислизала з рук. Або ж процес трансформації йшов не за планом, і замість могутньої сили на світ з’являлася душа, яка просто ставала експертом у криптовалюті. Такі моменти особливо засмучували Пірнальників.
Проте іноді їм таки вдавалося. Одна-єдина душа серед тисяч отримувала другий шанс, віднаходила справжню свободу й здіймалася вище, ніж будь-коли мріяла.
І, можливо, саме ця душа, колись обманута, стане новим Пірнальником, що спуститься у безодню, щоб витягнути ще когось... або принаймні гарно посміятися з його історії.
Сезон 2. Шукач істини
s02_e01
Серед цих душ була одна, що потрапила в Океан через пошуки істини. Це слово чимось приваблювало її — як далекий вогник у пітьмі, як мелодія, що лунає десь за обрієм, наче поклик, якого не можна не почути. Душа потягнулася до нього… та впала. Падіння не мало початку і не мало кінця, було лише відчуття, ніби її розчиняють у чомусь безкрайньому, м’якому, тепер уже не зрозумілому…
…Вона дрейфувала в Океані та не пам’ятала, звідки тут узялася. Але десь у глибинах свідомості ще мерехтіли обривки минулого — ніби уламки розбитого дзеркала, в яких відображалося щось важливе, але тепер уже нечітке, розмите хвилями забуття.
Колись вона була простою людиною, яка жила у країні, що нагадувала геніального винахідника, який може зібрати космічний корабель із дроту, скотчу та двох шматків сала, але ніяк не міг знайти інструкцію до власного життя.
Ця країна виглядала як потужний бойовий гопакер у вишиванці, який міг одночасно боротися з драконом, жонглювати варениками та запитувати у Всесвіту: «А ти мене поважаєш?», але танцювала між двома безоднями – однією, що обіцяла світле майбутнє, і другою, що тягнула назад у минуле, де «і ковбаса була дешевша, і всім було погано, але однаково».
Будувала дороги у майбутнє, які одразу ж розвалювалися – але не тому, що їх не вміли робити, а щоб було що знову будувати й святково відкривати.
Ця країна мала найпотужніший у світі ресурс незламності – а тому всі довкола вирішили, що вона витримає ще трішки: ще одного президента, ще один корупційний скандал, ще одну війну…
Кожен день країна балансувала між героїзмом і відчаєм – бо вранці могла воювати з ворогом, вдень з корупціонерами, а ввечері з цінами на продукти, які росли швидше, ніж моральний дух. Корупціонерів вона намагалася гнати, але постійно дивувалася, чому вони знову виповзають – неначе ж розігнала тарганів, але забула прибрати їжу зі столу.
Вона могла б бути найуспішнішою державою Європи, якби не всі ці «але» – війна, чиновники, вічні реформи, і ще отой дядько з під’їзду, який знає, хто всім керує та як «навести порядок», але чомусь не поспішає це зробити навіть біля лавочки, з якої “проповідує”.***
s02_e02
Душа колись була такою людиною, що задавала собі незручні запитання. Чому одним усе, а іншим – нічого? Чому в дитячих книжках дружба і чесність перемагають, а в реальності дружба коштує дорожче, ніж оренда квартири, а чесність взагалі продається тільки під замовлення, а перемагає, лише якщо у вас є гарний адвокат і достатньо грошей на судові витрати?
Душа ще не розуміла, що після таких питань потім доведеться відповідати на ще страшніше: "А що ти збираєшся з цим робити?"
І вона вирішила, що вся справа в психології. Заглибилася в книги, розглядувала в собі «внутрішню дитину», намагалася її заспокоїти, нагодувати й вкласти спати. Але та, схоже, була підлітком, який зранку збирався почати нове життя, а після обіду вже їв шоколадку з чаєм і казав: «Завтра».
Отже, з психологією щось не складалося. Бо книжки казали: «Відпусти минуле», а в житті воно, навпаки, все тримало і тримало її, наче кредит в банку. Казали: «Будь собою», а суспільство відповідало: «От тільки не такою». Казали: «Прийми свої емоції», а роботодавець натякав, що звільнить її якщо вона буде це практикувати на роботі.
І душа вирішила, що треба шукати відповіді у живих людях, тому пішла до психолога.
Психолог уважно подивився на неї та сказав:
— Вам бракує усвідомленості.
— Чого саме я не усвідомлюю? — запитала душа.
— Того, що вам бракує усвідомленості, — урочисто відповів психолог і попросив передоплату за наступну сесію.
Душа зрозуміла: психологія – це хитрий звір. Спочатку вона заманює тебе лагідними обіцянками, а потім тихенько підсовує дзеркало й питає: «А ти взагалі бачив, що тут відбувається?»
І душа запідозрила, що її обманули. Психологія обіцяла, що вона навчиться розуміти людей, але насправді вона просто дізналася, що кожен у цьому світі – або хитрий лис, або наївне курча, яке довго формує особисті кордони, а потім пускає у своє життя людину, яка каже: «А можна просто без оцього всього?»
А інколи ще й курча, яке намагається хитрувати, але в результаті просто віддає лису свій останній бутерброд, а потім ще й дякує йому за «цінний життєвий урок», бо ціле життя боїться здатися дурнем, а в самому кінці розуміє, що навколо всі так роблять і живуть собі спокійно.
***
s02_e03
І тоді душа подумала: «А може, це все тому, що я не розумію вищого задуму?».
Так почався її релігійний період.
Вона ходила до священників, слухала проповіді, заночовувала в монастирях, намагаючись збагнути таємниці буття. Її зачаровували стіни храмів, запах ладану і ті старці, які, здавалося, знали щось таке, що пересічний смертний ніколи не збагне.
Та що більше вона слухала, то більше виникало питань. Чому один каже: «Бог все бачить», а інший: «Бог всім пробачає»? Чому одні моляться, щоб отримати щось, а інші – щоб нічого не втратити? І найголовніше – чому Бог дав нам розум, щоб мислити, але очікує, що ми будемо сліпо вірити? Це ж наче подарувати компас і наказати йти із заплющеними очима.
Якось душа побачила в храмі, як бабуся перед нею купує цілий трилітровий бутель свяченої води. Вона притискала його до грудей, ніби збиралася використати як бронежилет від гріхів. І душа вирішила й собі взяти пляшечку.
І тут за її спиною пролунав голос священника, що хрипло шепотів своєму колезі:
— Дивись, як водичка пішла!
Душа мало не захлинулася. Її уява одразу намалювала склад зі святою водою, де монахи на швидкість закручують кришечки, а бухгалтер у рясі підбиває касу.
Щоб заспокоїтись, вона вирішила купити кагору — ну хоч вино тут точно має бути справжнім. Але щойно вона заплатила, як за спиною знову почула знайомий голос:
— І кагорчик пішов!
Вона обернулася й помітила, як попи ховають усмішки. Відчуття було таке, ніби вона не до церкви прийшла, а на ярмарок, де батюшки змагаються, хто більше продасть.
Але це ще було не все. На виході вона побачила кіоск з іконами. Там були ікони всіх розмірів і сортів: дерев’яні, срібні, навіть такі, що світилися в темряві — для тих, хто боїться грішити без нічника.
Душа вже хотіла піти, але раптом заїхав чорний «Лексус», з якого виліз огрядний піп у золотій рясі й розв’язав пакети з покупками. «Дивись, як іконки пішли!» – урочисто оголосив він, витягуючи коробку розміром з айфон.
Душа зрозуміла: це не храм, а маркетплейс духовності. Тут рятують не душі, а торгові плани.
Вона тихо сховала свою пляшку свяченої води, наче купила щось підозріле, і пішла геть, намагаючись не почути, як за її спиною знову хтось скаже:
— Дивись, як віра пішла!
s02_e04
Але вона була терплячою, як ріка, що століттями тече крізь каміння, не поспішаючи розкривати свої глибини. Вона не здавалася, бо вірила, що справжня істина – не в готових відповідях, які лежать на поверхні, як монети на базарному прилавку, а в містичних переживаннях, що ховаються в тіні свідомості, мов риби в темних водах.
І душа поринула у світ езотерики, шаманства та енергетичних потоків – у той простір, де час розчиняється, як цукор у теплій воді, а думки танцюють, ніби тіні від вогнища на стінах печери. Вона медитувала, дихала – повільно, глибоко, наче вдихаючи саму суть всесвіту, – робила магічні обряди, що пахли травами й димом, їла лише зелений чай і повітря, ніби годувалася легкістю хмар.
Вона їздила на семінари, слухала гуру, які розповідали, що якщо йога не дає результатів, то, можливо, вам просто не вистачає спеціального фіолетового килимка, бо її аура вже має чудовий відтінок, але для повного очищення їй бажано пройти десятиденний курс за ціною квартири в центрі міста.
А що роблять шукачі істини, коли витрачають останні гроші на тренінги, семінари та магічні кристали, але відповіді так і не знаходять? Вони починають самі проводити тренінги.
Отже, одного дня душа ранком прокинулася, випила кави, подивилася у дзеркало і зрозуміла, що тепер вона сама – тренер, цілитель та містик, що зійшов зі сторінок древньої книги.
У неї з’явилися перші «учні» – душі, що блукали, як метелики в пошуках світла. Вона орендувала приміщення, розклала подушки для медитацій, повісила на стіну декілька плакатів:
«Внутрішній спокій – це коли тобі кажуть “заспокойся”, і ти реально заспокоюєшся»,
«Хочеш знайти себе? Почни з холодильника – там точно є щось твоє»,
«Дихай глибоко – це безкоштовно, поки податки на повітря не ввели»,
«Будь тут і зараз. Але якщо треба в магазин – біжи, бо скоро закриється»,
та написала на дверях: «Тут ви знайдете відповіді на всі свої питання».
І коли вона ступила назад, щоб помилуватися цими словами, щось всередині здригнулося. Той напис на дверях – простий, як подих, але гострий, як лезо – раптом розкрився перед нею, як квітка, що ховає в собі шипи. Відповіді на всі питання? Її розум закружляв, ніби птах, що злетів над прірвою.
А що, якщо вона сама, і її учні, і ці слова на стінах – лише ляльки в театрі, де режисер давно пішов, залишивши сцену порожньою? Істина? Тепер їй було страшно навіть подумати, що це таке…
s02_e05
А потім вона захворіла. Спочатку душа списала все на ретроградний Меркурій: голова болить, бо енергетичний потік нестабільний, слабкість – через негативні кармічні борги. А коли почала різко втрачати вагу, то навіть зраділа – от і результат сироїдіння!
Спершу вона звернулася до сімейного лікаря. Той довго вдавав, що глибоко замислюється, а потім сказав чарівну фразу:
— Вам треба здати аналізи.
Аналізи виявилися довшими за список обов’язків перед юдейським божеством. Вона здала кров, сечу, волосся, нігті та навіть те, про що не хочеться говорити вголос. І їй сказали:
— Вам до іншого спеціаліста.
Вона ходила від кабінету до кабінету, збираючи консультації, наче покемони збирають значки. Терапевт направив до гастроентеролога. Гастроентеролог – до хірурга. Хірург сказав, що, можливо, треба до невролога. Невролог закотив очі й відправив до ендокринолога. Десь на цьому етапі душа зрозуміла, що медична система працює, як лабіринт, з якого неможливо вибратися без втрати гаманця і нервової системи.
Але вона не здавалася! Вона купувала пігулки – синенькі, зелененькі, рожеві, такі, що коштували як місячна оренда квартири. Вона пила настоянки, що пахли, як відвар із казана відьми, приймала уколи, робила масажі, магнітотерапію, крапельниці з вітамінами, і пішла на сеанс лікувального співу тибетських чаш.
І все було б нічого, якби не один маленький нюанс: нічого не допомагало.
Гроші закінчилися, здоров’я теж, а борги росли швидше, ніж волосся після невдалого каре. Вона заклала квартиру, взяла кредит під космічні відсотки та навіть подумувала продати магічні кристали, які обіцяли покращити всі аспекти життя, окрім, звісно, фінансів. Лікарі продовжували призначати ліки, які не допомагали, але коштували, як підписка на вічне життя.
А потім їй повідомили діагноз. Онкологія.
Вона слухала лікаря, який щось там бурмотів про стадії, прогнози, лікування, але єдине, що вона чула, – це внутрішній голос, який саркастично запитував:
— І де ж тепер твої тренінги «Зціли себе сам»? Ці слова падали, як камені в глибоку воду, залишаючи кола на поверхні її думок.
І ось тепер вона тут. В Океані. І її знову тягне шукати. Цікаво, що ж би могло привабити Пірнальника в її історії?
Сезон 3. Жадоба влади
s03_e01
Історія цієї душі почалася так, як і всі інші: крик, повитуха, неонатолог, шапочка з ведмедиком. Але ще у перші хвилини свого існування вона відчула, що цей світ — арена боротьби. Хтось плаче, бо йому холодно, хтось — бо хоче їсти. А хтось кричить просто так, бо зрозумів, що чим голосніше, тим швидше прибіжить медсестра.
Її перші кроки були не до м’якої ковдри чи брязкалець, а до великого питання: хто тут головний? Хто тримає в руках невидимі ниточки, що смикають усіх, як маріонеток у театрі?
У дитячому садочку вона дивилася, як вихователька однією лише піднятою бровою змушує малюків прибирати розкидані кубики, і думала: «Оце так магія! Оце влада – коли всі бігають, а ти стоїш і вказуєш, куди!»
Початковий досвід влади душа отримала ще в пісочниці, коли відібрала у сусідського хлопчика лопатку, вигукнувши фразу, яку часто чула від батька: "Ану віддай по-хорошому, а то буде по-поганому!" Лопатка перейшла до неї з такою швидкістю, що навіть пісок не встиг осісти.
"Бачиш" — задоволено кивнув батько, спостерігаючи цю сцену, — "в житті все просто: або ти їси, або тебе їдять."
Мати дивилася на цю сцену з хитрою усмішкою. Ввечері вона лагідно погладила душу по голові: — "Диво моє, запам'ятай: не завжди треба забирати лопатку силою. Іноді краще... позичити. І не повертати."
Поки інші діти ліпили криві пироги з піску, наша душа вже будувала піщані імперії. Її замки були не для казкових принцес, а для штаб-квартир і кабінетів, де, у її уяві, серйозні люди в краватках вирішували долю світу. Її улюбленою іграшкою був не плюшевий зайчик, а маленький дерев’яний молоточок – вона грюкала ним по столику, оголошуючи: «Засідання відкрито! Прошу тиші, бо всіх оштрафую цукерками та залишу без іграшок!»
У дитячому садку душа швидко розібралася з ієрархією. На вершині стояла завідувачка — сувора жінка з зачіскою, яка не рухалася навіть під час урагану. Потім були вихователі, нянечки, і десь в самому низу — діти, серед яких теж була своя ієрархія.
Вона легко збагнула, що справжні правителі — це ті, хто вміє розподіляти ресурси. Хліб із маслом, іграшковий самоскид, право першим вийти на прогулянку — це була економіка у чистому вигляді.
s03_e02
Справжні лідери формувалися не за рахунок симпатії, а через стратегічні союзи. «Хто має печенько, той і головний», — вирішила душа, і, відгризши половину свого, обережно простягнула другу частину найсильнішому хлопчику групи. Наступного дня цей хлопчик уже сидів із нею за одним столиком. Вплив зростав.
Тато казав: «Запам’ятай: сила – це основа. Хто сильніший, той і диктує правила. Як у лісі: ведмідь не питає дозволу в зайця.» Мама додавала: «Але сила без розуму – це як борщ без ложки: пахне гарно, а їсти незручно. Душа сиділа, слухала, морщила лобик і думала: «А що, якщо сила і розум – це як сало з часником? Окремо добре, а разом – взагалі неперевершено!»
У школі її очі розплющилися ще ширше, ніби хтось раптово увімкнув прожектор у темній кімнаті, де досі гуділи лише сонні мухи нудьги. Душа стояла, кліпаючи, наче щойно прокинулася від довгого сну під гіпнозом шкільних дзвінків, і тут – бам! – прозріння вдарило, як грім серед ясного неба.
Прозріння прийшло у напівтемному коридорі. Завуч стояла біля розкладу, тримаючи в руках червоний маркер — зброю масового знищення вчительських надій. Її окуляри зловісно поблискували у напівтемряві, відбиваючи світло так, що очей не було видно — лише два малих місяці, що затьмарювали вчительське сонце.
"Так-так-так," — бурмотіла вона, водячи маркером над розкладом, як чаклунка над казаном із зіллям. — "Цій невдасі забираємо годину літератури... Цьому телепню скорочуємо факультатив... А ця дурепа взагалі може попрощатися з додатковими годинами."
Душа завмерла, спостерігаючи, як доля десятків учителів вирішується помахом червоного маркера. Вона побачила, як директор школи, перед яким тремтіли навіть старшокласники, нерішуче запропонував: “Може, варто залишити годину? Вона ж мати-одиначка?" Завуч повільно повернула голову, і її окуляри спалахнули двома сонцями судного дня.
"Бюджет не гумовий, як штани вашого завгоспа. Або скорочуємо години, або всі отримають зарплату розміром з чайові в привокзальному туалеті."
І душа відчула, як прокидається розуміння справжньої влади. Влади, що діє не публічно, з трибуни чи екрана телевізора, а з-за лаштунків, тихо і нещадно, як той самий червоний маркер завуча.
s03_e03
Директор? Цей поважний чоловік у костюмі, що блищить, як дешевий лак на старому паркеті, – він лише номінальний цар. Його корона, блискуча й горда, насправді зроблена з паперу, такого ж крихкого, як обіцянки про короткий робочий день. На лінійках він махає рукою, ніби диригент симфонії хаосу, але всі знають: ноти давно загублені, а оркестр грає що хоче. Його величність – це просто актор, що репетирує роль короля перед дзеркалом.
За завісою цього театру абсурду ховається справжня сила, і ім’я їй – завуч. Вона гуляє коридорами, наче привид із детективу, якого ніхто не бачить, але всі відчувають холодок на спині. Її кроки тихі, як шепіт змії в траві, але вчителі чують їх здалеку, ніби наближення шторму, що ось-ось змиє їхні плани на спокійний вечір.
Одним лише поглядом вона змушує педагогів тремтіти, наче осіннє листя перед неминучим падінням. Бо завуч – це не просто тінь за директорським троном, це маестро невидимого театру, що тримає в руках ниточки, тонші за павутину, але міцніші за сталь. Один рух пальцем – і розклад танцює, як маріонетка, години роботи зникають, мов цукерки з учительської, а зарплата худне, як кіт, якого посадили на дієту з однієї миші на тиждень.
Душа дивилася на завуча і раптом побачила не просто людину, а чарівника темряви, що одним помахом чарівної указки може перетворити вчительський рай на бюрократичне пекло.
Ця думка обгорнула її, як прохолодний вітерець у спекотний день, і в голові щось клацнуло – ніби старий замок нарешті піддався хитрому ключу. Вона хитро посміхнулася, відчуваючи, як у її свідомості народжується нова гра. Бо тепер вона знала: у цьому театрі життя можна бути не просто лялькою, що безвольно гойдається на ниточках, а тим, хто сам тримає їх у руках.
І з цією думкою її душа ступила на шлях, де кожен крок був легший, а кожен погляд – гостріший. Завуч став для неї не просто страховищем із коридору, а уроком, який шепоче: «Слухай тіні, і ти почуєш, як б’ється серце влади».
s03_e04
На шкільних виборах президента учнівського самоврядування душа висунула свою кандидатуру. Її конкурентами були відмінниця Оля, спортсмен Денис і хіпстер Марк, який обіцяв усім "революцію стилю".
Душа не обіцяла нічого конкретного, але провела блискучу кампанію. Вона домовилася з їдальнею про покращення меню в день голосування, попросила учительку інформатики показати фільм про лідерів замість уроку і, найголовніше, знайшла компромат на кожного з конкурентів.
"Знаєте, чому Оля така розумна? Бо її мама працює в РАЙОНО і завжди знає всі завдання наперед," — довірливо шепотіла вона дівчатам з паралельного класу.
"Чув, що Денис приймає допінг? Спитай, чому його не взяли в збірну області," — розповідала вона спортсменам на перерві.
Для Марка вона підготувала особливий сюрприз — "випадково" знайдені на шкільному комп'ютері його дитячі фотографії в костюмі зайчика.
За день до виборів душа зустрілася з усіма конкурентами та м'яко натякнула, що має певну інформацію, якою не хотіла б ділитися публічно. До вечора Оля і Марк зняли свої кандидатури. Денис протримався до ранку, але здався, коли по школі почали циркулювати чутки про його "особливі" методи тренувань.
Так душа стала президентом учнівського самоврядування з результатом 76% голосів.
Якось вона почула, як старшокласники обговорюють її методи: "Та це ж справжній диктатор. Хто вище б'є, той краще грає!" Вони сміялися, а душа посміхалася. Вона не ображалася – лише потирала руки, як лиходій із мультика, наспівуючи: «Сила вирішує все, сила вирішує все...» і бурмотіла: «Нічого, смійтеся! От стану депутатом – і тоді подивимося, хто сміятиметься останнім!»
Можна бути розумним, можна бути хитрим, можна бути добрим. Але якщо в тебе є влада силового тиску — тобі не треба нічого доводити. У її голові вже мерехтіли картини: вона в парламенті, у строгому костюмі, голосує за закони, а потім її портрет висить у кожному кабінеті, як ікона для бюрократів. І ніхто більше не скаже «мала», бо влада – це не тільки кулаки, а й уміння переписати правила гри так, щоб усі грали за твоїми нотами.
Мрії її росли, як бур’яни після дощу. І душа йшла вперед, із молоточком дитячого садка в пам’яті й мрією, що горіла яскравіше за будь-який ліхтар у темряві.
s03_e05
Душа стояла перед дзеркалом, примруживши очі, ніби вже приміряла на себе мантію майбутнього – не просто тканину, а важкий плащ із ниток влади, що гудять, як дроти під напругою. Президентство в школі було лише розминкою, першим стрибком на трамплін, звідки видно весь басейн можливостей. У її голові вже плелися сходи: студентська рада в університеті – як другий поверх її вежі, потім помічник депутата – балкон із видом на велику гру, і далі, вище, до вершини, де її голос гримить, як грім, а долі людей гнуться, ніби трава під вітром.
Вона все продумала, розклала плани, як шахіст перед партією. Зв’язки – це не просто люди, а ключі до дверей, які ще не відкрилися. "Починай їх крутити ще до того, як замки з’являться," – казав батько, сивий, як зимовий ліс, із голосом, що різав повітря, як ніж сало.
Вона слухала його, ніби вдихала мудрість із кожним словом: будувати мости там, де ще немає річок, вірити не балачкам, а лише рухам фігур на дошці, знаходити тріщини в чужих фасадах і вставляти туди свої важелі.
Її записник уже тріщав від імен: старшокласник, чий дядько в міськраді, донька вчительки, що дружить із податківцями, навіть сусідський хлопець, чий батько ганяє патрульну машину. Усе це – ниточки, що в її руках уже спліталися в міцний канат.
І ось, напередодні вступу до університету, до них завітав гість – друг батька, депутат з обличчям, ніби висіченим із граніту, і очима, що блищали, як монети в скарбниці. Він приніс із собою не лише запах дорогого одеколону, а й уроки, від яких повітря в кімнаті стало густим, як перед бурею.
"Сідай," — наказав, а не запросив депутат. І душа одразу зрозуміла різницю між запрошенням і наказом.
Він налив собі кави – чорної, як його думки, – і почав говорити, тихо, але так, що кожне слово падало в її свідомість, як камінь у глибоку криницю...s03_e06
"Слухай уважно, влада – це не для всіх. Ті, ким ми правимо, – це не люди в повному сенсі. Це раби, бидло, худоба, що пасеться на полях наших рішень. Але ти ніколи не скажеш цього вголос. Їх треба гладити по шерсті, обіцяти хліб і права, усміхатися, ніби ти їхня мати рідна. А в голові тримати одне: вони нижче, завжди нижче. Ти – вовк, вони – вівці. І вівці не мають знати, що ти мисливець."
Душа завмерла, її думки закружляли, ніби листя в осінньому вихорі. Вона відчула, як ці слова проникають у неї, холодні, але п’янкі, як ковток вина після довгої спраги. Депутат нахилився ближче, і його очі вп’ялися в неї, ніби гачки в рибу. "Ось тобі для початку декілька правил, що поведуть тебе до трону. Запам’ятай їх, як молитву, але молися ними тільки в тиші."
“Свобода — це вигадка для тих, хто не може впливати на світ. Влада існує лише для тих, хто знає, як керувати. Люди хочуть керівника, хочуть правил, хочуть, щоб їм сказали, що робити. Вони живуть емоціями, не аналізують нічого, бояться відповідальності. Вони хочуть хліба й видовищ. Вони не приймають рішень — їм потрібен хтось, хто зробить це за них. Ти не можеш дозволити їм думати, що вони щось вирішують”.
“Найголовніша зброя влади — це конфлікт. Між людьми, між групами, між класами. Чим більше розбрату, тим легше маніпулювати. П'ять соціальних груп — і ти можеш контролювати всю країну. Головне — тримати їх у постійній напрузі”.
“Не бий публічно. Усміхайся, коли душиш. Найгірша помилка новачків у владі – діяти грубо. Влада не в тому, щоб показувати силу відкрито. Влада — це коли люди роблять те, що ти хочеш, і думають, що самі цього прагнули. Публічний удар створює ворогів, таємний удар залишає тебе безкарним”.
“Справжній правитель не переходить червоні лінії. Він просто їх пересуває. Закони? Їх можна змінити. Мораль? Її можна переглянути. Головне — контролювати того, хто визначає, що є правдою”.
Вона слухала, і її свідомість розширювалася, ніби море перед припливом. Слова депутата гуділи в ній, як далекий дзвін, що кличе на битву. Вона уявляла себе на троні – не з золота, а з хитрощів і сили, де кожен її рух – це танець над прірвою, а кожен погляд – наказ. Дзеркало відбивало її обличчя, але тепер вона бачила в ньому не просто себе, а тінь вовка, що вже вишкірив зуби. І коли депутат пішов, залишивши за собою тишу, важку, як камінь, душа посміхнулася. Її шлях тільки починався, і він уже пахнув не кавою, а владою – терпкою, гарячою, небезпечною.