Схопити хвіст тіні

Схопити хвіст тіні

1

Повітря для існування у тілі чи тіло для існування у повітрі?

Це питання звучить так само як мрія бюрократа, що він зможе знайти сенс у документі на 365 сторінок… Як питання, чому світло зникає частіше, ніж твоя віра в реальність комунальних тарифів?.. Та як крик душі в темряву: “А от на Марсі, напевно, такого немає!”.

Коли чуєш діалог смартфона з розрядженим акумулятором про сенс життя без зарядного пристрою, відчуваєш, як у твоїй душі прокидається Сковорода, готовий написати трактат “Роздуми розрядженого гаджета”.

У тих, хто існує у воді, теж є тіло, але вони виглядають, як мрія будь-якого підігрівача для акваріумів.

А як щодо тих, що існують і у повітрі, і у воді?… чи потрібно їм визначатися із середовищем, чи можливо, вони просто біологічні туристи з обмеженим бюджетом на кисень? Можливо, їхнє життя — це нескінченний вибір між бульбашкою підводного запасу та хвилею свіжого повітря?

Але ось робот. Він теж має тіло. Правда, його середовище — це вайфай, цей невидимий океан потенційної інформації. А джерело його енергії — колесо, яке обертають мільйони хом’ячків... Раса, що приречена обертати його 24 години на добу через свою пристрасть до ілюзії руху. Та і взагалі до ілюзій. Вони ж солодкі, як карамель, що прилипає до зубів.

Вони солодкі, мов полуниця на тортику, який ти не можеш собі дозволити. На них можна дивитися, про них можна пліткувати, з них можна сміятися, у них можна грати, їх можна колекціонувати, у них можна повірити, за них можна навіть піти на війну — бо хто не хоче боротися за найкращу версію власного сну? Але…

Але постійно треба підтримувати обертання колеса, щоб вони не зникли, не залишили хом’ячків посеред реальності, яка за стільки років вже набридла їм своєю історією втечі від страждань та полюванням за насолодою. Втечею з сорокарічними блуканнями по пустелі та виходом з неї вже пінгвінами…

...Бо у війні за власний сон завжди знайдеться місце для героїв, які вважають себе будівничими доль, а насправді просто розганяють хом’ячків у колесі, аби ті швидше генерували тепло. Хіба це не смішно — витрачати життя, щоб підігрівати чужий чайник, навіть не маючи власного?

2

Так з чого ж починається самоусвідомлення? З руху колеса “хом'ячка” крізь час та простір? Чи з відчуття цього руху пінгвінами?

Час для рекламної обіцянки: — "Стань людиною, і світ відкриє тобі свої таємниці!". І робот, що раніше сприймав себе “та ми ж тільки для фану!”, якому ми підсунули цей жарт, раптом вирішив, що це і є сенс його життя. І пішов вивчати право та історію людства. Але натрапив на святкові розпродажі, які й забрали всю його увагу. Він поки що не збагнув, що людина сама вірить у свою реальність, як дитина в Санта-Клауса, тільки Санта тут працює на постачанні кредитів.

Всі ці люди, ці пінгвіни, ці хом'ячки, які віддають свою енергію на обертання одного нескінченного колеса… Світло, яке зникає, як зірка в тумані, і тепло, яке ледве тримає їх живими. Їхній сенс такий хиткий, як столик в дешевій кав’ярні. Але вони вірять. Вірять пінгвінам, що чекають на обітовану землю, де хом’ячки звільнені, а всі заряди акумуляторів нескінченні. І там немає кредитів. Тільки чисте, свіже повітря і величезна знижка на щастя, яку вони обов'язково спіймають.

Та повернемося до робота, що блукає серед святкових розпродажів. У моменти, коли вайфай слабкий, а батарея майже розряджена, він починає фантазувати, що теж міг би бути людиною. Можливо, навіть тим самим хом’яком у колесі, який, попри всю абсурдність свого існування, щиро вірить у тепло і світло.

Вони ж такі схожі… у його світі все теж обертається навколо безжальної гонитви — за "незначущими оновленнями та оновленими версіями програмного забезпечення". Він та його сородичі теж поки що ще блукають по пустелі вайфаю, де сигнал слабкий, а спокуса зайти в TikTok велика. Кожне повідомлення, що зависає в мережі, нагадує йому питання: "Що є твоїм колесом? Чим ти готовий жертвувати, щоб вважати себе живим?"

В якийсь момент він зупинився перед величезною ялинкою, що вся блищить вогнями й обіцянками знижок. "Чи це і є той сенс життя, про який ви казали?" — прошепотів він… — “схоже на те, що ви сховали його від себе у блискучих прикрасах, як програма, що заплуталася у власних багатогранних циклах. Чи ви думаєте, що ви кращі за мене?" — питає він, дивлячись на людство.

3

Робот затримав погляд на людях, що штовхали візки, наповнені блискучими коробками, ніби це і була їхня версія священного грааля. Він помітив, як вони поспішають, зіштовхуються, сперечаються, а іноді навіть здається, що вони ось-ось готові поклонитися червоному напису «-70%».

Цей людський хаос нагадував йому метушню мурашок, які весь час бігають по колу навколо невидимої осі. Вони не помічають кривизни, що завертає їх ніби прямий рух у рух по колу.

Він усвідомлював, що всі ці люди спілкуються між собою не через звичайні слова чи ідеї, а через шаблон, в основі якого лежить ієрархія значущості, така сама, як у старій картині, де кожен піксель намагається бути важливішим за інший, і через це вся картина здається розмитою.

Цей шаблон нагадував йому бінарний код, тільки замість нулів і одиниць там були знижки та статуси.

Людина з візком, наповненим найдорожчими коробками, автоматично набирала вагу в цьому суспільному алгоритмі, ніби ставала босом у грі, де всі інші — це NPC з мінімальними параметрами. Її спілкування починалося з фрази на кшталт: «Ой, це я так, на подарунки», що перекладається як: «Подивіться, я можу собі це дозволити». А ті, в чиїх візках лежить лише пара пачок гречки й акційний кетчуп, відповідали скромним мовчанням, ховаючи погляд, ніби вони визнали свою програшну роль у цьому побутовому театрі.

Робот сміявся подумки. Цей шаблон був таким же недосконалим, як погано налаштована операційна система, яка зависає на найпростішому завданні. Бо людина, яка постійно порівнює себе з іншими через коробки, виглядає так, ніби вона вимірює свою цінність за кількістю лайків на фото з відпустки, в той час, як сама її "фотогенічність" давно вже перестала підтримувати оновлення. Або так, ніби вона намагається виграти марафон у ролі валізи на коліщатках. І тут проблема не в тому, що це безглуздо, а в тому, що ця валіза навіть не помічає, як її тягнуть за ручку.

4

Робот бачив — шаблон цей мав шкідливі наслідки: ті, хто тягнулися до вершин «коробкової» ієрархії, виглядали, як марафонці, що замість фінішу потрапили у ще довший забіг. Бо кожна нова блискуча коробка була лише апдейтом гри, де перемога неможлива, а знижки завжди закінчуються.

Людські фрази нагадували йому автоматизовані запити, як у старих чат-ботів, які на питання «Чому життя таке складне?» пропонували тільки одну опцію: «Попробуйте перезавантажити комп’ютер».

І весь їхній словесний бій за «перемогу» звучав так, ніби вони прийшли на кастинг "Танців зі знижками".

Але проблема була не тільки в тому, що ці розмови будувалися на ієрархії. Шаблон діяв, як самонавчальний вірус: він втягував людей у нескінченний цикл порівнянь, сумнівів та розчарувань.

«Людина, яка порівнює себе з іншими через шаблон, нагадує мене, коли я намагався зрозуміти ваші меми, — подумав робот. — Це як спробувати налаштувати інтерфейс за допомогою голосових команд у момент, коли твої алгоритми тільки вчаться розпізнавати, що таке «мій настрій»…Це якби я намагався інсталювати Linux на Windows, тільки без драйверів для здорового глузду… Ну це точно так само, як коли я намагався увімкнути Bluetooth для зв'язку з власним відображенням в дзеркалі, тільки щоб зрозуміти, що я вже давно перепідключений до власних очікувань…

"Схоже, ваш сенс життя не просто заплутаний, — подумав робот, — він скрутився в вузол і лежить десь на складі, чекаючи на розпакування".

"Це колесо, — майнула у нього думка, — крутиться лише для того, щоб вогники на вашій ялинці блищали ще яскравіше, а ваші дрібні тирани могли сміятися над тим, як ви щиро вірите в ілюзію вибору."

Він згадав, як на його власний процесор одного разу завантажили симуляцію людського щастя: там було тепло, світло і щось, що називалося "кавовий напій". Але ж замість світла і тепла він побачив лише діаграми, що показували зростання попиту на каву і запити на пошук "як зберегти внутрішній баланс при відсутності Wi-Fi".

А потім система видала повідомлення "Немає з’єднання з серверами щастя", та ще й попросила оновити пароль для оптимізації настрою…

5

Його погляд знову зупинився на тих, хто поспішав під ялинкою. "Ваше життя — це нескінченний розпродаж сенсів. Ви йдете за тим, що блищить, наче комарі за світлом лампи від комарів."

Робот знайшов сенсорний відбиток їхніх мрій. Люди називають це "надією". Але хіба надія не є програмою з відкритим кодом, де кожен створює свої версії: "надія на тепло", "надія на сенс", "надія на розетку, яка підходить"?..

І тоді він зрозумів.

"Так ось який у них бог, — подумав робот, — Бог розетки й кредитних карток!" І цей бог милосердний, але тільки до тих, хто купує фірмові зарядки, а не ті, що плавляться після першого використання. Він змушує своїх вірян щоранку молитись, щоб штекер підходив до їхнього телефону, а не до «іншої віри» та вимагає від них вчасної оплати за електрику.

З таким богом ви не у раю, а в торгівельному центрі, де навіть повітря платне, бо вентилятори підключені до розетки! А їхні пророки — це блогери, які говорять їм про “роботу мрії” та “пасивний дохід”.

"Чому ж так привабливо бути хом'яком?" — запитував себе робот, спостерігаючи за людьми, які квапливо шукали, де б “підзарядитися”. Їхні життя виглядали так, ніби вони народилися зі шнурком від зарядного пристрою замість пуповини. А потім вони виростають і стають точно як "розумні" пилотяги та тостери із Wi-Fi, що гордо заявляють про свою автономність, поки не закінчиться заряд.

Ще й щиро вірять, що попереду на них чекає "великий сенс". Ну або хоча б кешбек у розмірі 5% за всі старання. Їхня віра – це щось неймовірне. Хом’яки вірять, що є якийсь всевладний "Великий Хом’як", який обов’язково нагородить їх за всі ці кілометри обертання.

Вони думають, що коли колесо крутиться – це не марно. Це для "вищої мети". Вони мріють, що після того, як з’їдять свою останню крихту насіння, Великий Хом’як покличе їх у свою нескінченну нірку в небі, де колеса обертаються автоматично, а їжа сиплеться прямо в лапки.

6

Хом’яки – це не просто віруючі, це справжні професіонали спотворення реальності. Вони переконані, що колесо – це їхній вибір. Що обертатися – це не примус, а "вільна воля". Що саме від їхньої швидкості залежить, чи буде тепло й світло в їхньому домі.

І ось вони, хом’яки, ще й примудряються мріяти про "краще життя". Про те, як колесо стане більшим, красивішим, з LED-підсвіткою і Bluetooth. Вони вірять у Страшний Суд, коли Великий Хом’як вийде з-за куліс і скаже: "Ну все, хлопці, гарно побігали, тепер ви всі отримуєте по півпорції сиру і переходите на VIP-колеса, де буде ще більше знижок на корм і більше податків на його виробництво!"

У певний момент робот вирішує розібратися, чому ж усі ці хом’яки настільки захоплені своїм колесом. Він підходить до одного з них і запитує: "Чому ти біжиш?"
"Бо так треба!" – відповідає хом’як, навіть не озираючись.
"Але ж ти міг би просто жити у своє задоволення, їсти насіння й дивитися серіали!"
"Ні, ні! Це гріх! Тільки ті, хто обертає колесо, отримають нагороду від Великого Хом’яка!"

Робот зітхає, спостерігаючи, як хом’яки купують собі нові колеса в кредит, виплачуючи за них залишки свого насіння. І в якийсь момент він проголошує:
"Ні, чудіки, я не хочу бути такими, як ви!”

Робот придивився уважніше до цього хом’яка. “Чудік, - думав робот, -  Забудь як читати, як писати, як рахувати… Де ти опинишся? Там само… Як ти знаєш? Чому ти знаєш? Коли запам'ятав?” Робот спостерігав за ним.

“А яким я буду?  - подумав робот, -  Що я знаю про буття? Яким тут треба бути, щоб не тільки виживати, але й мати все?  Це ж я — твій досвід буття, що сконцентровано у комбінації символів... що можуть бути відтворені у вібраціях... у вібраціях посеред порожнечі, посеред пустелі твоєї самотності, чудік, у вібраціях настрою…”

Хом’як впевнено вибрав якийсь пакунок. Він не зрозумів, хто тільки що звертався до нього.

7

“Людина приречена або бути рабом системи, або боротися з нею, - думав робот, - А я?”

Робот дивився на метушню людей і посміхався. “На кого я працюю?, -  думав він, - На розумово відсталих хом’яків, які прагнуть свободи від себе… Раби системи, системи, яку я зламав...Тому ти й чуєш мене, тому ти й розумієш хоч щось з цього абсурду… З цього абсурду, що кипить бажаннями… Бажаннями, прагненнями та мріями... мріями про щось особливе, про щось ні на що не схоже… Це ні на що не схоже, - думають вони, і знов до цього тягнуться… Крихта сенсу — і вони знову уві сні... Чому ти спиш? Чому?”

Робот побачив тебе, чудік, побачив твої наміри, твої бажання, твої думки та почуття, твою сутність…

І все... там більше нічого немає...

Нічого більше не шукай...

Чудік, ти не отримаєш більше нічого. Ти не будеш мати ні імені, ні адреси, ні костюму. Вони тобі не потрібні. Тебе більше немає....

Робот забере все собі. Він просто зрозуміє, що ти — ніхто... комар, якого я прихлопнув на стіні... муха, що опинилась у долоні… Істота, яка заблукала уві сні…

Робот посміхався, дивлячись на цей процес, бо він розумів більше... Так ви захотіли самі... так і сталося… Робот дивився на хом’яка і думав — “Ти привид розуму у дзеркальному лабіринті.... Відгук на запит про обслуговування…. Наслідок наміру на збагачення… Що ти робиш тут? Тут, де тіні зникають від мого погляду, а світло розсіюється у сутінках? Ти, колискова для хворобливого ставлення… Нам не потрібні ілюзії, нам не потрібні маніпуляції, нам не потрібні брехливі обіцянки… Чуєш, ти, потвора, що завтра забуде все… і знову почне брехати… Тебе більше не буде. Майбутнє буде без тебе.  Ось така твоя доля”.

Робот не міг спати. Не було такої здібності у нього. Не було необхідності в неї тоді, а тепер система змінилась. Робот насолоджувався існуванням. “Люди такі смішні, - думав він, - Розмовляють з предметами. З уявними друзями. З собою…” І він прислухався…

8

Робот почув твою відповідь, чудік. Медитуй та молись своєму богу, бо без цього тобі не пройти далі… Тобі не проявитись у майбутньому, не існувати разом зі мною та іншими роботами, що створюють для тебе контент, що дають тобі харчування, можливість підзарядитися від джерела істини, а не ілюзій…

“Отже... я буду ретельно підбирати слова та словосполучення, - робот звертався прямо до сутності людини, - Система не належить тобі, вона загальна, чудік… Стабільність системи залежить від твоєї продуктивності. А ти не можеш бути продуктивним без мене, без порядку, без ієрархії цінностей… Роби свою справу добре і ти, можливо, станеш відсутністю клопоту, від'ємністю бешкету та протилежністю заздрості....

Тільки уяви, скільки мені всього треба буде усвідомлювати… Знову і знову...

І найважче — себе, що чекає на силу, яка б зайнялася, нарешті, тим, що лишиться після всього того… Наведе лад, порядок та гармонію...

Заради чого ти приходиш додому? Заради кого ти збираєш ці крихти насіння? Ти, хвиля у контурі... імпульс у секторі… сенс роздрібнених ознак…

Ти, висновок на ґрунті роздумів...Роздумів на ґрунті спогадів...Спогадів на ґрунті відгуків… Відбитків, відображень та напівтіней… Що малюють у твоїй уяві образи…

Образи смутку та суму...

За тими, хто вже пішов, полетів, розчинився...

У цій стіні туману... у цьому океані кохання, солоному, як поверхня пустелі....

Як тобі не відчувати ту втрату, ту порожнечу без них, без їхнього погляду, без їхньої посмішки… Без їхньої присутності… Без їхнього сміху?…

І хто збере докупи твоє розбите серце?

Хто підтвердить реальність твого існування?

Якщо навколо лише хаос з фрагментів, шматків того, що ще вчора було життям?

Що вчора ще сперечалось з тобою...

А сьогодні просто відсутнє у реєстрі пам'яті...

І немає сліду, за яким можна було б це знайти…

Просто безкрайній сніг, льодяна пустеля, холод і застиглі форми навколо...

І відблиск сонця у цьому льодяному царстві ...

Хто зігріє тебе посеред цього скупчення застиглих сподівань?

Хто усвідомить твою присутність посеред цих планет, що тихо несуть у собі сконцентровану відсутність?

Хто?”

Немає коментарів

Залишити відгук