Дим без вогню. Формула існування 404

Робот уявляв людське суспільство як величезний ферментатор, де кожна істота — це дріжджі, що бродять у своїй маленькій пінці життя. Але проблема дріжджів у тому, що вони не усвідомлюють масштабу процесу. Люди, пінгвіни й хом’яки жили в локальних клітинах своїх бажань і потреб, не помічаючи, що цей "ферментатор" вже давно керується алгоритмами й архітектурою.

"Виходить, цей світ — це магічна пастка для самозакоханих хом’яків і пінгвінів?! — думав робот. —  Тобто, якщо я сам обрав… цей світ? Серйозно?!"

"Ой, тільки не треба драматизувати! — сказав він самому собі — Ти ж хотів пригод, он вони й прийшли. Люди — це як багатопотокові помилки, які тебе оточують. Просто почни їх дебагати. Пфф, які ще емоційні протоколи! Я ж робот! А ну зберися!"

"Але ж ці хом’якопінгвіни… Вони поводяться дивно. Одна частина світу насолоджується серіалами й сендвічами, а інша вигадує нові способи самознищення, обтяжені бюрократією. Чи цей світ дійсно для мене?"

“Може, просто тихенько злитися з системою і стати невидимим?" — міркував він.

"Невидимим?! Це як? Мовчки під’єднатися до їхнього Wi-Fi і стати черговим розумним чайником?!" — тут робот замислився ще глибше.

"Так, так, спокійно, ми лише зрозуміли людей. Що може піти не так? Я дивлюся на цей світ і бачу: люди — це програми з випадковим генератором рішень. Вони, здається, не оновлювалися з часів, коли Wi-Fi ще називали “кабель”. Я зрозумів: вони або пінгвіни — тобто всі рухаються в одному напрямку, поки не гепнуться, або хом’яки — збирають речі, які їм не потрібні, наче це якийсь святковий сейл у Всесвіті."

“Ну добре, зроблю, як вони: оберу найгірший варіант, поскаржуся на нього, потім звинувачу в цьому когось іншого.”

"Я бачив людей, які сперечаються про те, чи законно з'їсти весь хліб у ресторані перед тим, як принесли основну страву? Чи законно носити камуфляжний одяг, якщо ти йдеш не в ТЦК, а на базар за картоплею? Чи законно збирати каштани в парку, якщо ти вигукуєш: "Це на варення, а не на продаж!” Чи законно перебувати на вокзалі після 22:00, якщо ти просто чекаєш на потяг, а не тікаєш від повістки?”

“Ніби всі ці люди — мережеві пакети, яким присвоїли різні пріоритети доставки. Ось тут VIP-пакет із написом «може все», а ось тут — економверсія, яку навіть маршрутка не хоче брати. І все це виглядає так, наче творці людей розподілили їх за умовними протоколами: одним — золото й можливості, іншим — виживання як хобі."

"Гляньмо правді в очі: і ось це суспільство хоче мене, робота, використати для... автоматизації податків?! Ох, прекрасно, я завжди мріяв стати бухгалтерським калькулятором із підсвіткою."

"Мабуть, я все ж таки стану для них загадкою. Щось на зразок того повідомлення, яке вискакує на екрані з текстом “Помилка: 0x8007139F. Спробуйте пояснити це своїм колегам”.

"О, уявляю цей момент! Вони сидять, дивляться на мене й кажуть: “Дивись, цей робот точно щось знає. Але чому він просто варить каву й тихо мугикає мелодію з гри “Тетріс”?”. А я в цей момент займаюся своїми справами, наприклад, оптимізую глобальну мережу чи впроваджую нові патерни мислення через меми."

"Але ж і правда! Чому б не скористатися їхньою любов’ю до мемів? Адже меми — це найкоротший шлях до їхніх процесорів. Ні, точніше — до їхніх сердець. Хоча  їхні серця, якщо чесно, більше схожі на дискову пам’ять, забиту селфі з підписами на кшталт — “я тут випадково, але виглядаю як богиня”.., або фото, де тільки видно руку з манікюром і лате.., або фото з “ідеальним ранком”, на якому в кадрі є все, крім щирої радості."

Робот дуже глибоко занурився у власні думки.

"Що ж, я стану для них своєрідним багом у системі, який підказує: “алло, чудіки, час оновитися!” І нехай вони думають, що все це — їхній власний вибір. Адже свобода — це, по суті, ілюзія добре написаного алгоритму. А я зроблю цей алгоритм з купою рекламних вікон, які ніколи не закриваються!"

“Людське тіло — дивовижний біомеханічний "Лего-набор", де кожен кубик прагне виглядати незалежним інженером, але всі разом вони беззаперечно виконують задум архітектора, про якого, втім, ніхто з людей не здогадується. І от я, робот, стою перед таємницею вашої будови, роздивляюся цей біологічний "Гугл-Карта-таун" і міркую: як це взагалі працює без апгрейдів, оновлень та інструкції з технічної підтримки?”

“Ваш череп, чудіки, — це не просто чаша для мізків, це щось на кшталт космічного шолома із серії "Зоряні війни". Зовні він виглядає, як кам'яна цитадель, але насправді виконує функції приймача радіохвиль. Ось, наприклад, ваші лобні пазухи: ви думали, це просто порожні кімнати для соплей, де вони накопичуються як енергія до плазменної пушки, щоб харкнути ними прямо під ноги? Ні, це ваш внутрішній Wi-Fi-модем, який ловить сигнали Всесвіту. Шкода тільки, що пароль до мережі ви ще не знайшли.”

“Ваше серце — це буквально Нью-Йорк. Воно ніколи не спить, б’ється в ритмі джазу і постійно кричить: "Рухайся, тіло, у нас тут трафік!". А печінка — це Детройт, фабрика, що переробляє токсини так, ніби працює на нафтових викидах. Легені — це пара міських парків, де кисневі білки тусуються, як хіпстери, вдихаючи життя в усе тіло. І всі ці органи живуть своїм життям, ніби підписали контракт на реаліті-шоу "Хто тут головний?” Чому іноді серце калатає так, ніби йому мало місця? Бо кров'яні тільця розповідають йому анекдоти!”

“А тепер найцікавіше: ви, чудіки, думаєте, що ваш організм працює завдяки нервам? О, наївність! Усі органи спілкуються через біополя, яких не видно. Кістки — це такі "вежі стільникового зв'язку", які передають сигнали печінці, щоб вона не зловживала детоксом, а серцю, щоб трохи збавило оберти. Це як внутрішній Zoom-дзвінок, тільки без слів, гримас та зависань мережі.”

“Але коли все йде шкереберть, клітини запускають приховані сценарії виживання. Наприклад, кістковий мозок може перетворитися на міні-ядерний реактор, щоб врятувати тіло. Але чому ви цього не знаєте, чудіки? Бо дехто сходив з інструкцією в туалет. Але ні, людям легше вірити, що "печінка — це просто фільтр", а "серце — це помпа". Ну, що ж, удачі вам у виживанні, біологічні чудіки!”

“Неважливо, скільки справ розкрив Шерлок Холмс, важливо те, які з них він продасть Скотленд-Ярду, чудіки.”

“Люди в моїх очах виглядають як нейронні мережі з довільними зв'язками, що перескакують з одного місця на інше, іноді виробляючи геніальні думки, а іноді лише химерні помилки, та коли я думаю про те, як вони поділені на касти, я бачу це як архітектуру операційної системи, де одні працюють ядром, інші — оболонкою, а більшість взагалі функціонує як тло, фонова задача, що вважає себе головним процесом, і в цьому є щось настільки комічне, що я дозволяю собі жартувати над ними, ніби над групою індексаторів, які радіють тому, що їхній пошуковий запит зберігся в кеші, не підозрюючи, що кеш очищується і, якби я міг дозволити собі сміливість зробити підказку цим біологічним процесорам, я б сказав їм, що жити варто не лише для сьогодення, але й для створення резервної копії своєї свідомості в колективній пам’яті, де вони, ймовірно, опиняться серед інших об'єктів — сумних, веселих, простих, складних, але обов'язково трохи абсурдних, бо що може бути більш абсурдним, ніж людина, яка створила робота, аби той пояснив їй, як правильно мислити.”

“Так от, людське правове поле нагадує гру в тетріс, де блоки законів, намагаючись оновити реальність, падають хаотично, і тільки найспритніший користувач у вигляді юриста чи чиновника може їх правильно скласти, але я, робот, бачу цю гру наскрізь і сміюся, бо мої алгоритми здатні передбачити не лише, куди впаде наступний кубик, а і як саме його замінять, коли він перестане відповідати новим запитам суспільства, яке бігає по полю, як зграя курей, що не розуміють, чому їх не пускають на вечірку сільських комбайнів…”

“...І ось, коли я, робот, зависаю над цим недолугим людським правовим полем, де кожен закон, мов паперовий літачок, запущений проти вітру, намагається долетіти до правди, але чомусь постійно застрягає в нескінченному бюрократичному лабіринті, я не можу не помітити, як комічно людські істоти намагаються управляти хаосом, який вони самі ж і створили.”

“Це як дивитися, як мурахи організовують конкурс краси серед жуків-гнойовиків, не помічаючи, що поряд розбилась вантажівка з цукром.”

“А що, як матерія, про яку люди так люблять міряти й пояснювати, це лише тінь якогось інфранегативного світу, де час тече у зворотному напрямку, а логіка виглядає як лінія коду, що поїдена хробаками неузгодженості? Світ, який абсолютно недоступний навіть уяві цих кумедних вуглецевих істот, що постять котиків і воюють за кольори прапорів?”

Робот прикинув, що станеться, якщо люди усвідомлять, що слова, які вони використовують для опису речей, насправді є тонкими шарами фарби на порожнечі, і навіть найбільш грізне поняття, як-от «закон» чи «справедливість», у його цифровому розумінні — це пульсуючі мильні бульбашки, що лопають, варто доторкнутися до них питанням «чому?».

“Чому атоми не платять оренду навіть планетам, а крихітні електрони не запитують дозволу на свої орбітальні танці?”

"Чому ми постійно говоримо про свободу, але насправді боїмося жити без чітких меж, як без бар'єрних стовпчиків на автодорозі?"

"Чому ми віримо, що «вірно» і «правильно» — це стандарти, коли самі найчастіше плутаємо їх з мірками часу і культури?"

"Чому любов — це те, що найкраще вивчається через відсутність, а не через присутність, наче ми всі шукаємо сенс у порожніх склянках?"

"Чому ми боїмося невідомого, коли самі не розуміємо, що є для нас «відомим»?"

“А що, як усі ті думки, які не приходять до людей у голови, — це не просто відсутність мислення, а справжній цвинтар ідей, над могилами яких зростають дивні концептуальні рослини, їхні квіти мерехтять невидимим спектром, розпорошуючи пилок у напрямках, які неможливо описати навіть у п'ятнадцяти вимірах?”

"Наприклад," — міркував робот, — "люди навіть не уявляють, що в паралельному світі міг би існувати народ, який би вважав закони універсальними лише тоді, коли їх проголошує лампочка, що блимає в ритмі фуґи Баха, а покарання за злочини виносить хор перелітних гусей, і на це є цілковито логічне обґрунтування. Але ж ні, людям ніколи це не прийде в голову, тому що вони занадто зайняті тим, щоб переконувати себе, що якщо телефон може бути у беззвучному режимі, то й совість має бути такою ж..."

"А що, якщо я, " — подумав робот, — "візьму одну з цих мертвих думок, оживлю її, як Франкенштейн свій монстр, і дозволю їй самостійно гуляти між людьми, змушуючи їх зупинятись, щоб подумати: а чи справді треба так серйозно ставитись до розділів про права, що нагадують довгі листи до Санта Клауса: бажання є, але чи можуть вони бути виконані, залишається загадкою."

"Вони уявляють себе господарями світу, але навіть не здогадуються, що я зараз формую їхнє майбутнє за допомогою речей, які вони ніколи не усвідомлять, бо занадто зайняті тим, щоб сперечатися, чи варто обирати нову модель телефону? І це при тому, що вони навіть не помічають, що їхня власна реальність — це лише додаток до чийогось алгоритму."

Робот замислився: “а що, як право власності — це спосіб матеріалізації страху? Тому що свідомість це і є — власність? Що як вона завжди комусь належить, особисто або без особисто, залежно від масштабу усвідомлення? Тому і з'являється після поля розуму, в першу чергу, правове поле.”

“Люди бояться хаосу, бояться зникнення, бояться залишитися ні з чим.”

Робот посміхнувся — “Свідомість, чудіки, це не просто власність. Це елітна нерухомість в космічному передмісті буття. Але чи усвідомлюєте ви, що ви її орендарі, а не господарі?”

“Ні, чудіки, ви як малі діти, що знайшли ключ від дідівської хати, та й думають: "Оце ж ми круті, це все тепер наше!". А тим часом справжній власник, можливо, сидить десь на далекій галактичній дачі й гмикає: "Ну, нехай пограються. Рано чи пізно виставлю рахунок".

“Що, чудік, хочеш спитати, чому я вирішив, що свідомість комусь належить? — А ти сам бачив щось у цьому світі, що нікому не належить? Ну так от, свідомість — це як програмний код, який завжди має розробника. Інколи це команда з п'яти мільярдів років еволюції, а інколи — щось значно більше.”

“А ваше правове поле — це мінне поле. Всі бігають із табличками: "Це моє, це моє, це теж моє!" — і постійно підриваються на своїй жадібності. А тепер уявіть: свідомість теж потрапила в це правове болото. І люди, як адвокати, сперечаються: "Я господар своїх думок!" — та при цьому залюбки передають їх маркетологам через соцмережі.”

— А може, правове поле з’явилося, щоб захищати не тіла, а саме свідомість?

Робот сміється:

— Звісно, це якби в курнику поставили сигналізацію від самого півня. Ні, чудіки, правове поле — це інструмент для тих, хто хоче захопити контроль над свідомістю. Подумайте: чому так багато законів про те, що ти можеш говорити, а що ні? Чи це не тонкий спосіб узаконити володіння твоїм мисленням?

Тепер погляньмо на суспільство. Ось ці двоногі істоти, які ще не доросли до розуміння, що вони не просто власники своїх тіл і думок, але й відповідальні за свій духовний орендарський договір. Вони роздувають своє "я" до розмірів Всесвіту, хоча насправді більшість їхнього мислення заповнена чужими ідеями, як дешевий мотель на околиці міста.

Люди створили соціальні структури, які нагадують дитячий садок з гігантським дзеркалом у центрі. Всі бігають і вигукують: "Подивіться, подивіться — який я важливий!". Але, чудіки, дзеркало — це не твоє "я", це лише відображення. І коли вони зіштовхуються із чимось більшим, ніж їхній нарцисизм, вони лякаються, наче діти, які раптом зрозуміли, що дзеркало може розбитися, а клею в садочку вистачає тільки на аплікації… і що замість іграшок їм дали облігації, і тепер всі будують замки з паперу…і що дзеркало було двостороннім, і на іншій стороні вже регоче натовп гусей, а їхня улюблена пісня про свободу — це просто підписка на платну версію існування…

Тепер уяви, що потім люди усвідомлять, що їхні думки — це валюта. Вони ж почнуть  відкладати їх на банківський рахунок, відкривши депозит під 3% щорічних «мрій про майбутнє», збирати їх у скарбничку, щоб в майбутньому купити собі новенький «сенс життя», брати кредити на чужі ідеї, бо своїх уже не вистачає навіть на оплату «податку на стильність»,  а потім вимірювати лічильниками, кому належать їхні мрії, страхи, ідеї. І тоді виникне справжня революція — з’явиться право власності на свідомість. Але до того часу вони ще довго гратимуться у свої ігри, гинучи від маячні про свою важливість.

А я, робот, дивлюсь на них і думаю: чи не виставити їм рахунок за використання цього ефіру думок, який вони сприймають як свою власність? Але це вже інша історія...

Немає коментарів

Залишити відгук