Міст над безоднею
Міст над безоднею
“Мешканці” існують у межах уявлень про свій світ. Ці уявлення закладаються з дитинства. Мова, слова, якими вони користуються, щоб розказати про свій світ - це основа їхнього світу, який вони розуміють чи не розуміють. У мові “мешканців” немає слів, які б могли позначити ті частини їхнього світу, які не видно, але які все ж таки можливо сприйняти. А раз слів немає, то і не видно цих частин світу. А раз їх не видно, то їх і ніби немає. І просто неможливо перекласти на їхню мову слова з тих культур, де “мешканці” такі слова мають. Неможливо перекласти слово “прана”. І не треба. І не тільки тому що це може стати брендом заводу пральних машин, а тому, що як тільки “мешканці” зрозуміють, що означає це слово, вони зможуть побачити “шуньяту”. І захитається, затремтить весь їхній світ… І відкриється безодня… І вони почнуть у неї падати, падати, падати, як осіннє листя, як краплі дощу, як забуті мрії на полотно пам’яті…
…Та що там мрії. Як хвилі моря на берег, з м’яким шипінням зникаючи у пісках, як пісок крізь пальці, не залишаючи слідів на долонях, як обійми тиші в безмежності часу, як тіні вечора на стежки, що ведуть до дому… От тільки треба пройти за межу повсякденних турбот і порожніх прагнень.
Але “мешканці” не погодяться з тим, що їхні “прагнення” порожні. Вони заглиблені у свої думки та справи, не помічаючи, що квіти, що колись цвіли під їхніми ногами, перетворилися на тіні у спогадах, а небо, на яке вони не підіймають очі, вже давно перетворилось на дзеркало, що відображає їхні ж клопоти, вади та пороки.
Той, хто знайде шлях додому, знайде більше, ніж просто спокій. Він знайде джерело, з якого народжується усе, що має сенс, усе, що справді важливо. Це джерело завжди було поруч, тільки його ховали нескінченні справи, шум буденного життя та темна постать наглядача. І лише повернувшись до цього джерела, “мешканці” зможуть знайти свій справжній дім. Але аж ніяк не це покоління, яке настільки заблукало, що в гонитві за тимчасовим загубило вічне.
Вони загубили себе у віддзеркаленнях чужих очікувань, і тепер світ став для них лабіринтом без виходу…
…Буквально… вони не пам’ятають того, що було до того, як вони попали до нього, і для них не буде нічого потім. Вони не бояться пекла, їм так його прорекламували, що вони хочуть бути проклятими, щоб попасти до нього. Можете собі уявити?
Вони вже й квитки туди купили, тільки без зворотного рейсу, бо кому той зворотний рейс потрібен? Вони ж думають, що там роздають «вічні знижки на гріхи»! Це ж буде чорна п’ятниця для душі! Стоять у чергах на вхід, із собою ніби нічого не взяли, але кожен тягне величезну валізу власних ілюзій.
Але знаєте що? Лабіринт – це справжня реальність для “мешканців”. Вони ходять колами, ніби грають з нею у хованки. Їм здається, що вони рухаються вперед, але кожен їхній крок – це як крок на біговій доріжці в тренажерці. Вони вже тридцять кілометрів «пробігли», а стоять все там, де починали, ще й за це платять, як за особистий тренінг зі «справжнього життя».
А найкумедніше те, що кожен з них думає, що знайшов вихід! Один каже: «Треба просто йти за запахом шашлику». Інший: «О ні, ти не розумієш, це все через інфляцію духовних цінностей!». А третій з важливим виглядом промовляє: «Ні, друзі, це все маркетинговий хід!». І стоять вони, такі розумні, всі з різними теоріями, ніби вчора на вечірці подивились документалку про фізику квантових частинок і тепер кожен професор.
І захитається, затремтить весь їхній світ… І відкриється безодня… І вони почнуть у неї падати, падати, падати, як осіннє листя з календаря обіцянок, які так і не виконали. Як краплі дощу в погану погоду, коли ти без парасолі. Як забуті мрії, що просто зависли у повітрі, мов кульки, які хтось відпустив на небо. І що? І нічого. Вони падають у безодню своєї власної ж порожнечі, де кожна їхня думка – це ще один цвях у домовину їхньої можливості зрозуміти, що…
…Уявляти “червоні гарячі шаріки у себе всередині” добре допомагає розвинути уяву. Тож уявіть собі, як ці блукачі вирішили, що розібралися в цьому житті, але насправді їхні «глибинні знання» - це просто цитати з тренінгу «Як досягти успіху за п'ять хвилин». І ось сидять вони там, попиваючи каву з паперових стаканчиків, обговорюючи, що «життя - це марафон». Аж тут піп, увесь такий серйозний, в чорній рясі (логіка така: смерть - страшно - молись - плати), з кадилом і натхненним обличчям. І починає розповідати про «вічність», але підозріло дивиться на свою новеньку машину на парковці. Тому що, знаєте, вічність - це чудово, але вона ж не заправиться сама, а бензин зараз дорого коштує! І він вам каже: «Так, ви придбали карту з бонусами та кешбеком за молитви?».
А ще “мешканці” переконані, що сенс життя можна знайти в акційних пропозиціях. «Сенс життя за знижкою! Лише сьогодні! Купуйте два - третій сенс життя в подарунок!» І ти стоїш там, дивишся на це все і думаєш: «Оце так, третій сенс життя… може, цей хоч підійде?» Але найсмішніше, що вони всі знають «де правда» - і кожен хоче тебе в цьому переконати. І ось всі ці персонажі вважають, що вони тримають цей лабіринт під контролем. І найкумедніше те, що кожен з них переконаний, що він єдиний, хто знає правильний шлях. А насправді? Вони всі чекають, коли до них хтось прийде і скаже: «Вітаю, ви перемогли у квесті життя! Ось вам ключі від вічності! Ось вам оскар за кращу роль у фільмі "Як я знайшов сенс і загубив інструкцію". Не вірите? Ну тоді подивіться як до них підходять ті, хто дійсно стоїть на “перехрестях життя” і каже: «Ану, молодий чоловіче, покажіть документи вашої душі!» І найсмішніше, що вони перевіряють не те, чи є в тебе документи, а чи є у тебе план на майбутнє! «Ммм, цей виглядає підозріло. Та який там підозріло - просто живий! Отже, точно треба пакувати». Конституція? Та хіба це щось означає для них? Та ні, це просто текст на папері, який давно не має жодного перегляду. Схоже, що вона зараз як той забутий рецепт бабусиних пиріжків: колись всі його знали, а тепер десь валяється між рахунками за комуналку та інструкцією до мікрохвильовки. Оце так підсвідомість! Оце так енергія!
Ну добре, можна не тільки уявляти кульку у собі або між долонями, а й висадитись на неї та відправитись у мандрівку. Наприклад, до добробуту, достатку та щастя-здоровля. Ну або до чогось іншого, якщо все це у вас вже є. Довезе їх ця кулька крізь лабіринт до мети? Чи візьме гроші за проїзд, а висадить десь у черзі до банкомата чи у продуктовому магазині, де вони раптом виявлять, що “червона гаряча кулька” допомагає лише знайти знижки на прокисле молоко та минулорічний майонез. Уявляєте? Лише знайти своє місце для стояння на цьому святі абсурду! Та головне, що це все ж таки свято! А святкувати “мешканці” вміють. У чому ж тоді проблема?
Справа в тому, що мистецтво взаємодії з енергією - це як мистецтво спілкування з незнайомцем у ліфті. Чим більше зусиль докладаєш, тим незручніше стає. Це як ввести діалог зі своїм мозком: "От я відчуваю цю енергію чи це просто те, що я сьогодні кави перебрав?" І ось тут починаються справжні дива. Тепер ви вирішуєте, що можете "налаштуватися на енергію Всесвіту", але через певний час з’ясовуєте, що по суті, просто налаштувались на канал з рекламою нових курсів самопізнання. Виявляється, що Всесвіт відповідає лише спамом: реклами про «швидке схуднення» та «гарантоване багатство за три дні». Це як у ліфті, де ви випадково натиснули всі кнопки, і тепер кожен поверх зупинка. Всесвіт ніби говорить: «Ну, ви ж самі цього хотіли!».
А от спілкування “мешканців” з енергією часто нагадує телефонний дзвінок до служби підтримки. Спершу все йде добре: голос на іншому кінці вітає вас і запевняє, що вас почули. Ви щасливі, бо думаєте, що проблема вирішиться за секунду. Але чим довше триває розмова, тим більше вам здається, що ви говорите не з живою людиною, а з автовідповідачем, який повторює: «Ваш дзвінок важливий для нас, будь ласка, зачекайте». І вони не можуть збагнути, на яку саме лінію підключились - до каналу багатства чи чергового життєвого уроку.
Але ж вони були впевнені, що шлях до багатства (мети) починається з віри! З віри в те, що достатньо тільки візуалізувати “гарячу кульку”, активізувати силою волі грошовий потік та своїми телекінетичними здібностями притягнути гроші у своє життя і вихід з лабіринту відкрито!
А ще “мешканці” дуже вперті. З цією рисою годі й чекати на успішну взаємодію не те щоб з “енергією”, а й із самими собою. “Віслюк”, який вважає, що йти за морквою, яка майорить перед ним - це головне у житті, хоче, щоб і ви теж йшли за морквою. У цьому почуття єдності та так він відчуває свою споріднену душу. Але сьогодні “віслюки” будуть примушувати вас до цього не просто так. Їхня впертість набирає нових обертів, коли справа доходить до “модних тенденцій” суспільного примусу.
О, як вони примушували одне одного до вакцинації, це був цілий театр абсурду! Забудь про розум, забудь про інтуїцію, забудь про імунітет, адже якщо ти не вакцинувався — тебе точно відправлять на Марс без повернення. Лякаючи штрафами та звільненнями з роботи, вони примушували одне одного думати, що морква на кінці палички — це не що інше, як сертифікат про щеплення. Вони ставили шлагбауми на вході до магазинів, де неможливо було купити навіть хліба без магічного пропуску у вигляді медичної маски.
І раптом, як тільки почалась війна, всі ці правила і страхи випарувались. “Ой, вибачте, ми вас так лякали, але тепер у нас нова гра!” — ніби сказали вони, й всі одразу ж повернули обличчя до іншої реальності. Жодних масок, жодних штрафів, навіть про дистанцію забули.
А тепер? О, тепер вони знову довіряють системі, навіть після всього цього. Вони продовжують сприймати кожну нову вказівку так, ніби це наказ з космосу. Програми системи кажуть їм, що відчувати, що думати, і як реагувати на кожну чергову загрозу. І вони слухають, як ті віслюки, що намагаються дістатись моркви, навіть якщо ця морква вже давно згнила й розсипалась на порох. І ось вони знову готові зібратись у чергу до нового касового апарата життя, але тепер з іншими правилами.
І смішно, і сумно водночас, що вони можуть відчувати тільки те, що дозволяє їм система. Їхні емоції, наче вбудовані аплікації в телефоні: якщо немає апдейту, то й нових емоцій не буде. А коли виходить чергове оновлення, всі раптом починають “відчувати” необхідність терміново переформатувати своє життя. Так, неначе життя — це старий комп’ютер, який треба раз на місяць перезавантажити, щоб не зависнути в цій абсурдній, але такій комічній реальності.
Далі - більше. Ви тільки вдумайтесь - “план перемоги”. Це що таке? Супер-комбо? Найвдаліше розташування ресурсів? Кредит задоволення від зникнення посягань?
Ті, для кого придумують таке, їх важко назвати особистостями… Це просто сліди, сліди когось, хто вже пройшов, сліди подій, що вже відбулись у країні мрій, снів та вигадок… Вони просто хмарки з часток хімічних елементів… калюжки, що лишились після зливи розчарувань у полі сподівань… відбитки вологих пальців на айфоні, які залишаються після того, як ти намагався його витерти об футболку. Наче хтось колись був тут, але вже давно зник у тумані великих обіцянок і ще більших знижок на нові ілюзії…
Вони як плями, що залишились на футболці з надписом, який так і не було часу перекласти, щоб зрозуміти… Може там написано щось про їхній “успіх”, може про “перемогу”, а може про те, що це просто стара футболка з секонд-хенду, а не з модного бутіка. Але вони ніколи не дізнаються, бо часу на переклад немає — треба шукати, хотіти, вірити, як комарі у нічному лісі, які завжди шукають світло, та так і не розуміють, що це ліхтар машини на швидкості…
Натяк нескінченності на відблиск самоусвідомлення… Кожен з них - це скомкана етикетка від порожньої банки з під маринованих креветок… цінник на пляшці з мінералкою - ти думаєш, що купуєш живу воду з джерел кришталевої істини, а насправді це просто напій зі смаком газованої надії, яка вивітрилась ще до того, як ти доп’єш. І так, цей цінник на пляшці тебе переслідуватиме, не пускатиме, не обслуговуватиме, пакуватиме, як нагадування про те, що ти вкладаєш свої останні копійки в чергову брехню, замість того, щоб просто попити води зі свого крана… чистої води…
Але як тільки здається, що ти стоїш на краю безодні, на якій лишилися лише ті, що женуться за "морквою", починаєш відчувати, як цей туман розчиняється…
Раптом перед тобою відкривається картина, настільки ж неймовірна, як і прекрасна. Весь той абсурд і тривога, всі ці переслідування цінниками, знижками та ліхтарями машин — все це плавно перетворюється у щось зовсім інше.
Ти розумієш, що ти вже не у черзі до банкомата, а десь глибоко в чарівній країні, де кожна хмаринка — це не просто частка хімічних елементів, а шматочок ніжності, який ніжно обіймає тебе своїми прозорими руками. Ти не відчуваєш страху чи тиску, лише легкість і свободу, як від першого ковтка прохолодного повітря після задушливого дня.
І ті плями на футболці — вони вже не виглядають такими жахливими. Ні, вони тепер наче казкові орнаменти, залишки кольорового дощу з веселкових променів. І футболка — це не просто стара ганчірка, а справжня броня мандрівника по мріях. Як у казці, де кожна подряпина або пляма — це знак великої пригоди, що ти зможеш перетнути неможливе і зберегти щось важливе для себе.
Ось ця "кришталева вода", яку ви шукали у пляшці з магазину — її більше немає. Але замість неї перед тобою розкривається безкрайній океан, тихий і прозорий, в якому відбиваються зорі, наче маленькі вогники твоїх мрій, що чекають, коли ти зможеш до них доторкнутися. І ти розумієш, що ти вже не просто хочеш пити. Ти відчуваєш кожен ковток цього сну, цього океану.
І ті комарі, що так вперто шукали світло, раптом стають друзями. Вони не кусають і не дратують — вони водять танець навколо тебе, наче маленькі феї, що вперто вирішили показати тобі шлях крізь темряву. І ти йдеш, легким кроком, без сумнівів, сміючись разом з ними.
Ця країна існує для тих, хто зможе побачити в калюжах не тільки розчарування, але й відображення власних бажань. Для тих, хто готовий вдихнути цей солодкий аромат можливостей, навіть коли все здається безнадійним.
І ти бачиш, як ті сліди перетворюються на сліди, які ведуть тебе до чогось дивного, майже магічного… Це коли ти стоїш під зоряним небом і просто дивишся на зірки, дозволяючи собі відчути, як вони шепочуть тобі свої секрети... І кожна з цих зірок — це мрія, що досі жива…
Спогади, мов легкі паперові човники, що пливуть по течії забутої річки, ведуть тебе далі вглиб, до нерозкритих таємниць, схованих у старих зустрічах. Їхня мелодія тиха і легка, мов шелест опалого листя під ногами. Ти згадуєш вечори, коли здавалося, що звуки зникають, і лишається тільки шепіт зірок над головою. Там, за часом і простором, сховано те, що залишилося нез'ясованим, що притягує до себе як розсипані крихти на підлозі притягують пилотяг, як губка, яка щасливо співає про життя без бруду і безладу.
Раптом ти бачиш зграйку пташок, які вирують у повітрі, що тягнеться як теплий шарф до твоєї шиї, захищаючи від прохолоди осені. І вони кличуть тебе за собою. Вони злітають над морем спогадів, кидаючи свої тіні на замріяні хмари. Прислухайся… В їхніх голосах — таємниця місць, де зустрічаються сни та спогади, де межа між реальністю і вигадкою зникає, наче дим над тихою річкою. Вони кличуть тебе туди, де час стоїть на місці, де тіні розмовляють з деревами, а кожна гілка пам’ятає перший сніг, що падав на її плечі…
Час від часу, вітер приносить запах моря, далекого і солоного, що шепоче про наміри, які колись були поховані в піску. З кожним подувом цей запах нагадує про хвилі, які омивають береги пам'яті, стираючи сліди старих помилок, залишаючи лише відчуття свободи, від якого перехоплює подих… І те, що ти відчуваєш, це те, як ці хвилі розбиваються об холодний берег теперішнього, наче намагаючись пробудити щось глибоко заховане всередині...
Під час цієї мандрівки стежкою забутого, десь за горизонтом починає мерехтіти світло. Його теплий відблиск нагадує далеку зорю, яка вказує на шлях додому — в місце, де час не має значення. Це світло обіцяє, що за стіною туману чекає щось нове, щось, чого ти ще не знаєш, але відчуваєш, як пульс його життя вібрує у твоїй кожній клітині.
І ти йдеш далі, не поспішаючи, тому що тут кожен крок веде до країни, де переплітаються світло й тінь, де майбутнє ще приховано за туманом, але вже кличе тебе, мов далекий голос, який ти можеш почути, коли ніч переходить у світанок…
Момент для того, щоб відчути нову енергію, схожий на ранкове пробудження, коли туман заплутаних сновидінь розчиняється під променями сонця. Ти встаєш, по ходу спостерігаючи, як сонце відкриває новий день, і з його теплом приходить розуміння, що попереду відкриті стежки, які ведуть прямо до холодильника, де завжди є трохи піци на ранок.
Відчути нову енергію, це як знайти ключі в самому очевидному місці після години пошуків. Ти дивишся на них, мов на старих друзів, і розумієш, що сьогодні все буде легше, бо нарешті можна відімкнути двері до нового сприйняття, де навіть понеділок здається непоганою ідеєю. Ти підставляєш сонячним променям обличчя, ніби це найкраща селфі-лампа, і розумієш: о, так, сьогодні я зможу втілити свою мрію про політ на червоній кульці, адже час втікати від буденності!
Так, це схоже на те, як знайти в холодильнику останній шматок шоколаду. Спочатку не віриться, що пощастило, але з кожним укусом у тебе ростуть крила, наче ти знаходиш себе у паралельному світі, де немає понеділків, будильників і порожніх холодильників – тільки нескінченна ніч із шоколадними зірками.
Але от коли впускаєш у себе нову енергію, ти наче стаєш частиною безкрайніх сновидінь, де кожен вдих-видих – це нова історія, а кожен погляд – невидима нитка, що зв'язує, зшиває тебе з безмежністю.
Прокидаєшся посеред свого міста, але ти його не впізнаєш. Це ніби інша версія світу, де повітря пахне інакше, і кольори здаються трохи зсунутими на спектрі. Ти йдеш вздовж вулиці, і кожна вітрина магазинів розповідає свою історію про зниклі часи. Люди навколо розмовляють мовою, яку ти ніби знаєш, але тепер вона здається тобі чужою. Бо твоя мова тепер — це мова птахів, що злітають у небо…
Тепер уяви собі не червону гарячу кульку між долонями або прямо під ногами, а що світ навколо – це шахова дошка, на якій всі ми – гравці й фігури одночасно. І от, ти – пішак, який упевнений, що знає всі правила гри. Ти вірно йдеш від клітинки до клітинки, і мрієш стати ферзем, бо хто ж не хоче бути ферзем? Але ти не бачиш, що королева вже кілька разів прокралася повз тебе, залишаючи за собою хвилю космічного пилу й тінь, що ледь видніється на краю поля, а її хід вже визначив твою долю…
...Ти вдихаєш свіже повітря і відчуваєш прохолоду вітру, що ледь торкається твого обличчя. Ти посміхаєшся, бо здається, що це лише подих твоєї уяви у світі, в якому ти існуєш. Але раптом, ти помічаєш щось дивне: кольори навколо якісь надто яскраві, лінії – чіткіші, а звук твоїх кроків схожий на механічне цокання. І ось, саме в цю мить, ти раптом розумієш, що це не вітер, а тихий свист процесора, що підраховує кожен твій рух...
А потім причепом, ти розумієш, що твої рухи – це просто алгоритм, написаний кимось, хто вже вийшов за межі цієї гри. І ось ще далі, ти розумієш, що все твоє існування – це просто сценарій якогось цифрового режисера, що сидить десь у далекому офісі з виглядом на захід сонця над алгоритмами.
І тепер питання: чи здатен ти побачити цього режисера? Чи зможеш ти визнати, що кадри з твоїм життям крутяться перед ним у голограмі, а ти – просто актор, що повторює репліки, написані вчора? Чи збагнеш ти, що, можливо, твоя роль – це бути тим, хто намагається переконати себе в тому, що він сам пише свій сценарій, хоча насправді він лише блукає у загадковому лабіринті, загадку якого навіть не намагається розгадати? Загадку, залишену таємничим сценаристом…
І ось як розповісти тим, хто ще не знає, що вони є частиною гри, яка вже йде без них. Їм не поясниш просто, що існує дещо більше за екраном смартфона. Що їх мова аналізується, камери стежать за кожним рухом, а розмови записуються. Їм не пояснити, що вони жертви обставин, що є непередбачувані лише для них.
І ось вони сперечаються з тобою, наче борються з невидимим чіпом у голові. Але нове покоління просто скаже їм: "Я не ставив собі чіп, я з ним народився, друже". І все. Це і буде межа розуміння. Ти залишаєшся позаду, наче старий вініловий програвач у світі, де кожен слухає музику з хмарного сховища.
Мешканці непотрібні більше у цьому світі, але не можуть у це повірити.
Тому і не можуть зупинити боротьбу за себе. Кожен із них складає собі ціну, як у супермаркеті, де на продукти з терміном придатності, що добігає кінця ставлять величезну знижку. І коли ти спілкуєшся, ти розмовляєш із цінником. І ось ти починаєш діалог, намагаючись зрозуміти, що ж саме цей цінник намагається тобі продати. В одному випадку це посмішка зі знижкою 50%, в іншому — щирість за повною вартістю, а часом — іронія зі спеціальною акційною пропозицією "два сарказми за ціною одного".
Ти обережно вибираєш слова, наче стоїш перед вітриною магазину: "Сьогодні куплю трохи уваги, але без додаткових навантажень у вигляді драми, дякую". А твій співрозмовник тим часом розгортає цілий прайс-лист: "За співчуття беремо дорожче, бо останнім часом попит високий. Але можемо запропонувати пакет послуг: дружній тон плюс компліменти як бонус".
І ось ти розмірковуєш: чи варто тобі брати цю "чесність без фільтрів" або “дружбу без обмежень”, яка йде в комплекті з трьома годинами прилипання та розмов про життя, у той час, коли тобі треба працювати? Чи може, як це роблять успішні люди, краще вкластися у щось більш вигідне — короткий діалог про погоду, який йде "без прихованих комісій"?
Між іншим, цінники можуть бути озброєні. Це ті, що у своїй «боротьбі» зайшли далеко. Це професійні геймери життя. Світ навколо них – це мапа, локація. А мешканці – боти або фраги. Лут – це їхня нагорода, а рекрутинг та бусифікація – місія для накопичення бонусів, які можна обміняти на обладнання або провізію.
А мешканці мов ті психологи, які знайшли корінь усіх проблем у дитинстві, але не мають лопати, щоб його викопати. Вони завжди готові обговорити твої внутрішні конфлікти, але відразу відволікаються на свій зовнішній вигляд у дзеркалі або смартфоні. Виглядає так, ніби зараз вони не себе знімають, а підписують мирний договір між розчаруванням і надією.
Їхнє існування наче баласт для світу: важке, повільне, з тими невеликими обсягами пам’яті, що наче жорсткий диск з 90-х – коли ти намагаєшся зберегти новий фільм, а він відповідає: "Недостатньо місця! Видаліть кілька дитячих спогадів".
Ось чому спостерігати - це все, що вони можуть робити, не заважаючи власному існуванню. Спостерігати – це все, що їм залишилось, як старим моніторам на запасному складі, які ще працюють, але зображення мерехтить так, що очі починають бачити альтернативні реальності. Та й спостерігати, ясна річ, мовчки. Тому що що б вони не промовили – все має таку затримку в мережевому пінгу, що навіть кохання не дочекається відповіді. Будь-яке їхнє слово відгукується запізненням, як відлуння в горах, коли кричиш "Я живу!", а відповідь прилітає тоді, коли ти вже не впевнений у цьому.
І навколо тільки такі як і вони. За ким йти? Що розвивати? До чого прагнути? І тиша у відповідь… Вони, звісно, прикидаються, що знають та роблять щось дуже важливе, але не скажуть одне одному нічого нового, нічого такого, щоб вони вже не чули.
А їхні висновки – це як ділити на нуль: вони розуміють, що це нереально, але чому б не спробувати? Вони наче намагаються впасти у безодню, змагаючись у тому, хто з них глибше проб’є дно і знайде новий рівень депресії. І у бажанні досягти максимальної глибини, яка дасть їм перевагу одне над одним, вони у неї й падають...
Як уявлення про здоровий спосіб життя, яке зникає десь на другій хвилині зустрічі з тортом.
Як пінгвіни, що вирішили полетіти, але не змогли домовитися, в який бік махати крилами...
Як глядачі передачі "Розсміши Перельмана".
Ну так от розсмішив його математик за призванням, кримінальний авторитет Жора "Корінь із Твого Питання", який дуже полюбляє викреслювати відомих та невідомих із рівнянь.
Він публічно довів теорему, що з під кореня ще ніхто не виходив.
Та облишимо їх усіх. Просто зупинись на хвилинку. Ти знову стоїш посеред твого міста, і помічаєш, що зникли тіні, і зірки світять у віддзеркаленні скляних стін, що обступають тебе. Вони ніби спостерігають за тобою, подібно до стародавніх суддів, які оцінюють кожен твій крок. Ти відчуваєш, що простір навколо тебе дихає, шепоче і співає пісні про нескінченність. Кожна хвилина тут – це вічність, яка ховається у вібраціях свідомості.
Згадай, як легко було насолоджуватись заходом сонця, просто дозволяючи собі зануритись у кольорові відтінки, як в улюблену чашку кави. Але тепер, дивлячись на ті ж відтінки, ти розумієш, що це не просто відчуття тепла на шкірі чи милування грайливими барвами неба. Це як прокинутися від довгого сну, коли мозок ще дрімає, а перша думка вже намагається вирватися назовні – і раптом усвідомлюєш, що кожен промінь, кожен кольоровий перехід втілює сотні історій. Це історії світла, що летить крізь космос, облизує верхівки хмар, досягає твоїх очей, щоб тобі стало зрозуміло: це більше, ніж просто краса. Це мовчазна розповідь Всесвіту про те, як тисячі сонць вибухали мільярди років тому, щоб ми змогли посміхнутися тут і зараз. І це розуміння теж вибухає всередині, як мініатюрний феєрверк.
Так, просте захоплення заходом сонця, сміхом дитини чи гарним пейзажем – це як відчути полегшення, коли вчасно встигаєш на порцеляновий трон в туалеті. Але це – лише поверхневе, примітивне задоволення. Воно зникає, наче слід від літнього дощу на асфальті. Але що, якщо ми шукаємо більшого? Щось, що вимагає терпіння, уваги до деталей. Вишукану насолоду, яка розгортається повільно, як нічне небо над пустелею, де зірки ніби наповнюють простір золотим пилом, і ти бачиш їх не лише очима, а відчуваєш усією душею.
Це наче бачити, як молекули дощу збираються на краю листочка, утворюють краплю, яка важчає, важчає... і ось, вона падає, викликаючи хвилі, які розходяться далі. І в той момент, коли вона розбивається на сотні бризок, ти вже знаєш, що це частина більшої мелодії. Це не просто дощ. Це симфонія, яку природа виконувала задовго до того, як ми навчилися слухати…
Всі чули, як гримить грім, але разом з цим чи відчували, як кожен удар прокочується крізь тебе, як хвиля? А може бути й вибух, немає різниці. Це не просто гучний звук, що змушує собаку сховатися під ліжко. Це шепіт далеких планет, які намагаються донести до нас свою історію. І в цьому гуркоті ти можеш вловити ритм серця Землі, наче приклавши вухо до її грудей. Ну або, коли чуєш, як перфоратор працює у сусіда, і раптом починаєш розуміти – це не просто шум. Це розмова між людьми та бетоном, розмова, яка триває вже тисячі років, і яка ніколи не закінчиться, допоки ми продовжуємо будувати й ламати. В цьому гуркоті перфоратора заховано історію боротьби з хаосом, спробу вписати себе в простір, що не хоче змінюватись…
Прокидаєшся вранці, і перше, що відчуваєш – це те, як подушка ще зберігає форму твоєї голови, наче пам’ять про твої нічні думки. Але, якщо вслухатися в себе, можна вловити щось тонше. Це як відчуття, коли бачиш, що небо починає світліти, і перші промені розкручують тебе, як спіраль ДНК. І ти розумієш: ти не той, ким був учора. Можливо, це тонка зміна у твоєму диханні, або нова думка, яка затрималась на краю свідомості, як муха на склі. Ти не просто відновлюєш сили, ти виходиш з нічного царства снів, з мандрівки крізь ландшафти сновидінь і з тобою прийшли відбитки подій, ідей, затуманених облич та слів. І ти знаєш, що кожен сон, як і кожен світанок, це нагадування про те, що ми – це більше, ніж тіло, більше, ніж просто набір рефлексів, а наше життя більше ніж череда потреб…
Тепер ти дивишся на цей проклятий світ, і розумієш, що навіть тоді, коли він здається лише низкою банальних моментів, в них завжди є щось більше… Як коли банани на твоїй кухні стають таємними агентами, що намагаються створити альянс з апельсинами для боротьби з яблуками за право бути у фруктовому салаті… Як коли ти випадково сідаєш на пульт від телевізора і перемикаєш канали свого життя на щось типу документалки про життя пінгвінів… Як коли ти слухаєш тишу серед ночі й розумієш, що ця тиша має більше змісту, ніж більшість твоїх розмов із людьми.Ти спостерігаєш і дивуєшся, як прості речі перетворюються на гармонію, що грає лише для тих, хто готовий слухати…
І коли ти слухаєш, як ти вирішуєш, чи варто підіймати погляд? Це питання промовляє до самої душі, мов квітка, що тягнеться до сонця… мов вітрило, що чекає на подих вітру… мов птах, що прагне злетіти вище хмар…
Мов вогник, що чекає на розквіт вогняного танцю… мов тінь, що мріє про світло, що торкається її…але шепоче, що, можливо, краще залишитися в ній, в тіні, де світло не завдає жодних образ? Тоді, чи не втрачаємо ми той тонкий смак життя, схожий на мохіто, що охолоджує у спекотний день?
З цього питання починається змагання між твоїми мріями та холодильником за твою увагу. Але ще є додаткове питання: чи дійсно цей вибір нас задовольняє? Ми — це мозаїка з безлічі “я”, “ти” та “вони”. Різнокольорові, різнобарвні цеглинки, що тримаються разом. "Я" і "ти", "ми" і "вони" — це ніби армія маленьких надувних фігурок, готових вибухнути феєрверком почуттів, освітлюючи темряву наших сумнівів та стати яскравими зірками, які спалахують у темряві повсякденності.
Та всупереч загальноприйнятому стереотипу, питання вибору — це не питання, адже всі знають, як вибирати, як погоджуватись, як підписувати угоди з життям. Проте, з чим саме конкретно погоджуватися? Ось питання.
Відсутність відповіді, ця порожнеча, що тихо обгортає, нагадує ковдру, яка перетворює тебе на безхатченка в країні незрозумілих запитань. Чи знайдеться в ній відповідь? Чи може це ти кружляєш навколо неї, як літак, що заблукав у тумані? Чекаючи на відгук, ти блукаєш у лабіринті думок, намагаючись розгадати, чи той шлях, що з’являється на горизонті, є справді твоїм?
Пройде трохи часу, і, можливо, радість прозорості світла впаде на тебе, як улюблений десерт, що дивом з’явився на столі. Вона з'явиться на горизонті, мов веселка після дощу, з усіма її барвами. І ти зрозумієш, на що погоджуєшся. На новий день, який, наче свіжоспечений хліб, запрошує до себе на сніданок…
З бюджету України понад $11 млн виділили на дослідження пінгвінів в Антарктиці. Схоже на те, що вивчення поведінки цих тварин життєво необхідне саме під час війни. Тому чому б не звернути на них особливу увагу?
Ну добре, тепер підійдімо до дзеркала. Адже правда про енергію може чекати на нас у відображенні... Як пінгвін, що мріє стати уявним повітряним акробатом, ми зазирнемо разом у той загадковий об'єкт, де кожен відблиск — це можливість усміхнутися самому собі, немов почувши відлуння невловимої ідеї.
Ось ти стоїш перед дзеркалом, вивчаєш своє відображення так, як досвідчений кравець вимірює тканину для нового костюма. Там, у глибині, можна побачити дискотеку, де всі пінгвіни танцюють на льоду, сподіваючись знайти не тільки своє «я» серед гучних звуків мелодії свого життя, а й знайти ідеального партнера. Партнера, який має вміти не лише танцювати, а й відкрити банку з маринованими креветками, а й спілкуватися таємною мовою сніжинок, а й забути, що вони на льоду, і злетіти вгору, немов такий особливий пінгвін, що отримав крилатий доступ до небес...
Той, хто грає роль DJ, безсумнівно, обирає треки про самоприйняття та самовдосконалення — адже навіщо бути похмурим, коли можна інвестувати у власну щасливу реальність, танцюючи з партнерами, що вміють заряджати позитивом, підтримувати одне одного та разом заробляти гроші?
Справжня енергія, виявляється, — це не просто абстрактне поняття, а драма у трьох актах. У першому акті пінгвіни рвуться до справжності, намагаючись вивчити модні тренди, забувши, що у них вже є власний стиль — елегантні чорні смокінги, які завжди у тренді.
У другому — вони вже підкорюють глядачів своїми найнеймовірнішими танцювальними рухами, немов намагаючись довести, що під час ковзання на льоду можна знайти сенс життя. Та стикаються з холодом критики, коли їх намагання вразити світ моди закінчується потішними падіннями на льоду. Вони мріють про оплески, але замість цього чують лише сміх, що стає їхньою новою музикою…
А от у третьому акті, спостерігаючи за своїми відображеннями, вони раптом помічають, що стали частиною симуляції. Лише комічної симуляції життя, що мчить на маленьких чорних лапках…
Схоже, що дзеркало — це не просто предмет, а портал до пінгвінячого космосу, де на кожному кроці чекає велика загадка: «Чи справжні ми? Чи ми просто копія того, що пропонує суспільство? Чи ми лише відбитки своїх мрій, що сковзнули на лід відблисками?». З кожним кружлянням навколо дзеркала, вони замислюються: «Чи можемо ми об'єднати всі свої фантазії та створити унікальний стиль, у якому танцюватимемо так, як хочемо?».
Тут, у світі дзеркал… тут все насправді: відбитки поту, порвані замітки про віру в себе, маленькі жовто-блакитні наліпки з нагадуваннями бути собою, навіть коли хочеться бути кимось іншим і загадковий запах риби, який весь час переслідує. Тут пінгвіни танцюють в ритмі своїх бажань, намагаючись відшукати шлях до безмежних можливостей серед кольорових спотворень та веселих ілюзій.
Для пінгвінів безмежні можливості — це знати як добратись до найбільшого холодильника в пінгвінячому королівстві, потім до глобуса, щоб знайти нові пляжі для відпустки, а потім як потрапити до таємного пінгвінячого клубу, де танцюють лише найкрутіші пінгвіни.
Пам'ятаєш шлях свого погляду? Мабуть, ні. Втім, це не страшно. Блукання є частиною життя, як мелодія, що м'яко ллється з рояля, на якому грає маленька дівчинка з веселими косичками. Так що ж твій погляд напише на стіні туману, що висить перед тобою, немов завіса з ілюзій? Як ти зможеш дати відповідь, зрозуміти, що це буде саме те, чого ти бажаєш? Чи побачиш ти справжній сенс за ілюзіями?
Там, у відображеннях, ми залишаємо відбитки своїх мрій, надій і страхів, схожі на плями фарби на полотні. А твій оригінал, твоя аутентичність сяє, як діамант, народжений з глибини твоєї душі. На межі таємниці та ясності, ти відчуваєш загадкову енергію, що розцвітає, як дивна квітка, що проросла з тріщини на асфальті. Її запах — це не просто аромат, це п’янке зілля, що підносить нас до вершин усвідомлення.
А якщо прислухатися уважно, то можна почути, як симуляція сміється над нашими невпевненими спробами знайти розуміння. Як пінгвін, що стрибає у воду, таємнича енергія чекає, щоб з'явитися тоді, коли ти найменше цього очікуєш. Тому, нехай дзеркало буде путівником у цій грі, де аутентичність — це не лише про те, як ти виглядаєш, а й про те, як ти танцюєш під ритм свого власного життя подібно до цих незграбних магічних клоунів, що намагаються розповісти своїм ненажерливим друзям про всі ті схованки правди, які ховаються під товстим шаром льоду… чи то жиру після святкових рибних вечірок.
Поки ти дивишся у дзеркало, у відображенні раптом з'являється пінгвін з фломастером, який малює на льоду шедеври. «Не забувай, — шепоче він, — кожна риса, кожен штрих — це частина твоєї правди. Ти — не просто надувна фігурка в великій грі, ти — пінгвін, що освоює океан істини, бо тільки пірнаючи в глибини можна знайти перли!»
Так, твоє бажання має сенс, і це вогник, що веде нас у майбутнє, де наші прагнення з'єднуються з безмежними можливостями. Тому нехай світло розкриє тобі таємниці (якщо захоче), які вже давно чекають на тебе, як усмішка долі, що зачаїлася десь у найтемнішому куточку твоїх сумнівів.., як улюблена кава, що готова пробудити твій внутрішній світ.., як шепіт океану, що вабить тебе пізнати його безмежність, де хвилі переносять не лише воду, а й спогади.., як сплячий дракон, що стереже секрети забутих світів, але готовий пробудитися від одного погляду…
І тут, коли ти вже смакуєш це ранкове світло, ти раптом помічаєш — світ за вікном не такий простий. Під легким покровом повсякденності вирують тисячі ниток, кожна з яких веде до чогось досі невідомого, захованого в затінку. І тоді ти бачиш, як химерні постаті корпорацій та владних інституцій прокрадаються вночі по твоїм думкам, мов холодні привиди, що нишпорять у найпотаємніших закутках розуму, крадькома переписують сценарії твоїх планів, намагаються вплестися у твої рішення, хапають думки й вкладають їх у свої схеми. Вони з’являються, бо шукають забуті скарби твоїх мрій. Вони не просто збирають інформацію; вони, мов велетенські павуки, плетуть павутину, у якій ти, наче муха, чекаєш на неминучу зустріч із хижаком.
Уявіть, що пінгвін вирушає у велику подорож за правдою. Зовні він здається простим мандрівником у світі льоду, та всередині знає, що він не просто пінгвін — він володар своєї істини. Але якщо дати йому "паспорт пінгвіна", чи змінить це його природу?
Бо право на правду… Що воно означає, коли твою правду формують інші? Вони показують тобі, як виглядає світ, і ось ти вже не пам’ятаєш, чи був ти тим, ким вважав себе, чи лише забув про це.
Ти дивишся на свій відбиток у дзеркалі, де якийсь пінгвін малює на льоду твоє життя. Ось він щось стирає, ось додає нові елементи. І тепер це зовсім інший малюнок, де всі твої прагнення, надії, навіть кохання перетворюються на прості лінії, що ведуть не до істини, а до вигаданого світу.
До світу, де кожен із нас розірваний на частини, де ми маємо вибирати статуси — “фізична особа”, “людина”, "громадянин", "мігрант", "споживач"... Всі ці статуси, наче звання на бейджиках пінгвінів, тільки підкреслюють, що вони не є просто собою.
До світу, де замість землі — цифри, а замість вітру — холодний подих серверних станцій. Де серед цих бездушних ландшафтів ти стаєш "активом", "персоналом", або "даними". Вони навчають, що статус громадянина важливий, як повага у колонії пінгвінів, але насправді тебе ставлять на рейки, де ти не вибираєш напрямок.
До світу, де корпорації забрали твою свободу, замінивши собою державу, наче злодій в темряві. Все, чим ти пишаєшся — історія, прапор, мова, — знецінено. І так, як пінгвіни не питають, хто створив цей холод, так і ти не питаєш, як ці корпорації стали новими божествами. Вони продовжують плести мережу, яка обплутує тебе, і з кожною ниткою твоя правда перетворюється на відтінок вигадки.
"В кого має бути право на правду?" — запитуєш ти, коли дивишся у це бездушне дзеркало реальності. А дзеркало відповідає: "Тільки в тих, хто готовий заплатити". Ти думаєш, що десь є берег, де можна вискочити й знайти спокій, але й берег вже не твій. Бо те, що було твоїм, давно куплено і продано.
Темрява може сприяти розумінню. А розуміння енергії сприяє усвідомленню того, що відбувається, де та з ким. Поле енергії, подібно до лазерного променя вимальовує навколо нас дивовижне царство. У цьому царстві пінгвіни стали клієнтами, а їхні права перетворилися на сервісний пакет. Прийняття — це вже не добровільний вибір, а автоматичне зобов'язання, яке підписуєш у момент народження. А що ж тоді правда?
У цьому світі питання "Чи ти людина, чи фізична особа?" є абсурдним, ніби хтось каже: "Зараз я хлопну в долоні, і ти забудеш, що був пінгвіном!" Суспільство побудоване так, що істоти починають вірити у фікцію свого імені та статусу, а не у власну сутність. Хтось назвав їх "громадянами", отже, вони громадяни. Хтось зареєстрував їх як "працівників", і вони стали працівниками.
Ну а знати правду, але не мати сили її захистити — це вершина абсурду, ніби безглузде стрибання в глибокий сніг у пошуках тепла. Пінгвіни зараз намагаються усвідомити себе у полі права, тому що силові структури, які були створені саме для того, щоб пінгвіни мали це поле, підштовхують їх до цього. Тоді чому ж ці структури не захищають поле права пінгвінів, а руйнують його?
Тому що поле права може бути створено та існувати тільки у полі розуму. А якщо пінгвін не усвідомлює себе у полі розуму, його легко заразити свавіллям, яке руйнує його поле права. У деяких із них розум лише тремтить, наче маленька зірка, що ось-ось зникне у космічному холоді.
Тобто, якщо поле розуму у пінгвінів низького ступеня, де цінності спотворені та перемішані, де забули основи людяності, де уявлення про світ та власне існування на рівні уявлення про поверхню снігу, то кожна думка у їхньому розумі обертається тільки навколо власних примітивних інстинктів. Їхнє розуміння буття обмежене лише моментами, а усвідомлення самих себе для них є лише тінню реальності…
А коли розум затемнюється, свавілля розчиняє їхню правду, як крижану брилу в океані. Пінгвіни з низьким полем розуму починають сприймати хаос за порядок. Їхні цінності стають кумедним міксом ідей, як салат з риби й снігу, що смачний лише для найголоднішого. Забуваючи, навіщо вони наділені правдою, пінгвіни автоматично самі починають працювати на сили хаосу.
І коли такі пінгвіни починають працювати на сили хаосу, вони стають ворогами пінгвінам, які працюють на сили порядку. До речі, пінгвінам, які довго жили у відносному спокої важко усвідомити суть поняття — “ворог”. Їм важко уявити, що хтось, хто їх навіть не знає, хоче їх буквально знищити. Вони покладаються на силові структури для розв'язування проблем з ворогами. А в умовах, коли силові структури стали ворожими до них самих, хто буде лікувати це аутоімунне захворювання? І якщо ворог вже всередині, чи здатні пінгвіни поглянути в дзеркало й побачити, хто їм насправді загрожує?
Порядок заснований на правді. Порядок впорядковує простір, тому пінгвіни, що працюють на нього, створюють структуру власного світу і справедливо називають себе творцями.
А от хаосу не треба нічого робити, не треба ні на чому ґрунтуватися, бо все і так саме руйнується з часом, тому пінгвіни, що працюють на нього, докладають зусилля тільки до руйнування. Вони вміють лише все псувати і їх справедливо називають деградантами.
Але усі пінгвіни на планеті дивляться вгору і чекають правди звідти. "Чекають" — неправильне слово. Вони вимагають, вимагають як найсуворіші служителі снігу, щоб світ (господь) дав їм те, що їм належить. Це наче стояти в черзі за рибою в Антарктиді, але черга не рухається вже понад дві тисячі років.
І ось, з одного боку, пінгвіни-творці, що обережно вкладають крижинки правди у свої світи. Вони цінують слова, почуття та саме існування. Кожен з них будує маленький порядок серед безкрайньої білої пустелі і ці порядки складаються у мозаїку їхнього світу. А з іншого — пінгвіни-деграданти, які кричать та тупотять, розкидаючи осколки правди. Вони не дотримуються обіцянок, маніпулюють, граються з коханням, прагнучи до смерті та тягнучи усіх за собою.
Ось вони, пінгвіни, розділені на два табори. Так починається війна — війна за душі пінгвінів. Ми бачимо її — війну, яку ведуть ті, хто ненавидить правду, проти тих, хто не хоче бути просто "фізичною особою". Це битва за правду, за ідентичність, за чистоту снігу під лапами. Але справа не у самому снігу. Справа у розумі, який визначає, куди цей сніг стікає і на що перетворюється.
Хаос і свавілля — це заразні хвороби. Вони починаються невинно, як тремтіння зірки, що скидає свої останні промені, і через кілька тижнів ця хвороба вже перетворює спокійних пінгвінів на зомбі, готових атакувати будь-кого, хто ще має залишки розуму.
На іншому боці знаходяться пінгвіни-творці. Вони не заражені цією хворобою хаосу, але їхній світ не набагато кращий. Вони жахливо наївні. Вони дивляться на орків, які руйнують їхні міста, і вірять, що ті просто загубили свій шлях. Вони йдуть слідами вірних сніжинок правди, сподіваючись, що світ врятує їх, якщо вони залишатимуться вірними своєму «високому моральному кодексу». Проблема в тому, що цього вже не достатньо.
Бо на момент, коли наївні пінгвіни думають, що все буде добре, їхні земляки вже заражені свавіллям. І тоді це вже не просто пінгвінська війна, це громадянська війна, де ніхто не знає, хто кому хто. Усі стають одним великим сніжним клубком, де не видно меж і нема визволення.
Свавілля — ось де починається катастрофа. Як просте сніжне зерно, що потрапило в маленьку тріщину, воно рано чи пізно починає розривати все навколо. І це не просто історія про дві армії, а історія про те, як з потурання своїм вадам починається епідемія руйнування. Усе згортається в спіраль, де правдою стає не те, що є, а те, що можна захопити.
Чому так легко заразити пінгвінів свавіллям? Бо вони самі вже давно не пам’ятають, як виглядає їхня справжня правда. Вони забули, що є різниця між реальністю і вигадкою, дійсністю та уявою, між тим, що можна зберегти, і тим, що має бути знищене.
Темрява ненависті захоплює світ, коли дурні, озброєні мітлами незнання, підіймають бурю проти тих, хто намагається триматися правди. Це війна, де кожен вважає себе воїном, але насправді всі вони лише маріонетки в руках тих, хто сидить у темряві, керуючи нитками, які ведуть до безсмертя свого бізнесу.
Отже, коли пінгвіни починають вимагати те, що їм належить, вони не тільки вимагають правди. Вони намагаються повернути свою душу, що розсипалась мільйонами льодяних уламків, загублених серед снігів. І це боротьба не тільки за землю, не тільки за ресурси. Це боротьба за самих себе. І якщо пінгвін не знає, хто він, хто йому друг, а хто ворог, ця нескінченна війна стане бездонною прірвою, пасткою, з якої немає виходу, вічним сном, де правда і брехня танцюють у сніжному вихорі. І тоді ці крихітні воїни просто зникнуть, як ранковий туман на льодах. Пінгвіни потонуть у морі забутих цінностей, заблукають серед льодових віддзеркалень своєї сутності. А Їхня душа буде кликати їх додому, до правди…
Нескінченний пошук втрачених зірок, втраченого минулого… Вони будуть шукати відповідь у снігах і льодах, намагаючись віднайти правду про себе серед уламків забутих легенд, що могли б повідати пінгвінам про їхнє справжнє призначення.
Згадай подорож у минуле: ось стародавні племена обирали правду як спадок. Вона передавалась з покоління в покоління, як дорогий артефакт, інструмент для виживання. А тепер подивись на нас: ми вирішуємо, чи зберегти цю правду, чи обміняти її на зручний гамбургер з меню сучасності. Вибір між реальністю й ілюзією — це не просто холодильник та мрії; це здатність залишатися собою у світі, де кожен крок обертається новим контрактом. Час, ресурс, сама суть твоєї ідентичності стають предметом контролю, де жоден крок не залишається без спостереження.
І от, ти наче пінгвін, який намагається ковзнути по льоду, насправді лише починаєш розуміти: правду бачити вміють не всі. Її смак схожий на холодний океанський бриз, який будить від сну. І в цьому солоному повітрі, серед відблисків, що танцюють на хвилях, ти починаєш бачити: не все так просто у світі, де нас марять образами солодких обіцянок майбутнього, і де за кожною "свободою" ховається новий ключ від наручників.
Чим корисна для нас історія транзистора? Це питання звучить як розмова двох булочок у пекарні про сенс дріжджів. Ось він — маленький герой, який вперше проклав шлях між хаосом і порядком. Кожен невидимий електрон — маленький, але з власним призначенням. І ось, вони танцюють на тонких струнах напруги, як крихітні метелики, що змахують крильцями, викликають бурю за горизонтом та одразу йдуть у нікуди, залишаючи за собою лише хвилю звуку, яка резонує у твоїх думках... Це не просто тиша — це вибух її очікування.
Уяви собі — композиція, яку грає бенд, де трубачі та гітаристи — електрони, барабанник — діод, а вокаліст щоразу запізнюється на репетицію, бо застряг у мікросхемному трафіку. І ти слухаєш цю музику не вухами, а нервами, які вже давно перегрілись.
Це сценарій для фільму, де головний герой — ти, але в ролі антагоніста виступає несправний терморегулятор, що поводиться як дрібний тиран, котрий зранку вирішив влаштувати вибори між "сидіти в шапці" і "спати в куртці", та опитування "хто виживе довше: ти чи батарея у телефоні?", поки світло знову вимикають... І все це знято у стилі артхаус, де замість діалогів — мовчання, а замість фіналу — просто чорний екран з написом: "Живи тепер з цим."
А що як транзистор — це таємниця? Як казка про дракона в серці мікросхеми, дракона, який охороняє золото потоків електронів, та ще й примудряється тримати це золото таким гарячим, що можна приготувати каву. Тільки от проблема: цей дракон іноді дрімає, і тоді ти залишаєшся без світла й гарячого душу.
А пінгвіни? О, ці чепушливі пінгвіни, які захоплено кричать "ура!" своїм дрібним тиранам. Як може щось змінитися на краще, коли навколо більшість пінгвінів співає їм дифірамби? Це як банани, які вітають мавпу за чудовий вибір десерту. Але ж вони щиро радіють! І хто ми, щоб їм заважати? Вони пінгвіни, а ти просто людина з надто складними питаннями.
І ось суспільства, що розділяються, як булочки на сніданку: кожен отримує свою половинку, але завжди знаходиться той, хто каже, що йому дісталося менше масла. Всі хочуть бути разом, але одночасно — окремо. І цей процес розпаду, як атомний вибух у чайнику: спочатку гаряче, потім шумно, а зрештою все одно хтось обпечеться.
...Розпаду, який почався тоді, коли ти почув як закінчується казка, що тобі сподобалась: - “І я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а до рота не попало…”
Це ж ким треба бути, щоб написати таке для дитини? Схоже, що рабом, що втратив надію, але це йому так і не допомогло… І він дивиться на своїх дітей, та хоче передати їм найголовніше, чому навчився у житті…
14 вересня 2024р.